— Емма Костянтинівна знала вас краще, ніж ви думаєте, вона просила не квапити. Але передала: «Дай Ніці тиждень — вона сама себе відмовить. Дай місяць — вирішить, що батьки зміняться. Дай рік — забуде, що має право на щось більше». Вона хотіла, щоб ви дізналися тоді, коли відмовляти себе вже не буде від чого.
— Я зателефоную вам завтра.
— Добре. — Рижов уже повернувся до виходу, але зупинився. — Вона попередила, що ви саме так відповісте. «Зателефоную завтра» — її слова.
Сусідка Лєна спала, коли Ніка повернулася до їхньої кімнати. На кухні капав кран. Ніка зняла туфлі, підійшла до шафи й дістала з верхньої полиці, з-за коробок із зимовими чоботами, дерев’яну шкатулку з латунними петлями. П’ять років вона стояла тут. П’ять років Ніка проходила повз і не відкривала.
Петлі рипнули. Усередині лежали рукописний лист, особисті папери Емми Костянтинівни з тисненим вензелем «Е.К.П.», пожовклий установчий договір дев’яносто третього року, складений учетверо, і USB-накопичувач, чорний, без маркування, покладений сюди явно пізніше за решту.
«Нікушо. Установчий договір — оригінал. Твій батько його ніколи не бачив. Він установлює, що частка засновника не може бути розмита без рішення ради. Сергій три роки намагався обійти цю умову, і три роки не зміг. На флешці — запис засідання ради, березень вісімнадцятого. Ти почуєш голос батька, який пропонує урізати мою частку до десяти відсотків. Його аргумент — мій вік.
А тепер головне: те, що він робив із тобою, — це не випадковість. Кожен жарт про “Телепку”, щоразу, коли тебе виставляли дурненькою при гостях, — усе це було частиною однієї історії. Якщо онука засновниці — ніхто, значить, і сама засновниця вже нічого не вирішує. Ти була аргументом, Нікушо. Не донькою, а аргументом. Я цього не пробачила. І я цього не допущу».
Ніка вставила флешку в ноутбук. Надягла навушники. Голос батька, діловий, упевнений: «Еммі Костянтинівні сімдесят вісім років. Вона не розуміє сучасного ринку. Пропоную обмежити її частку голосів до десяти відсотків в інтересах компанії». Потім інший голос, жіночий, хриплуватий: «Сергію, ти пропонуєш забрати голос у людини, яка цей голос тобі дала. Я голосую проти». Зоя Дмитрівна Самсонова.
Була друга ночі. Ніка дістала телефон і набрала номер.
— Зоє Дмитрівно, пробачте за пізній дзвінок. Це Ніка Потапова.
— Я чекала цього дзвінка п’ять років, мила. Не вибачайся, розповідай.
— Ви знали? Про заповіт, про частку?
— Емма розповіла за три місяці до смерті. Ми сиділи в неї, пили коньяк, їй уже не можна було, але вона сказала: «Зоє, якщо я не доп’ю цей келих, то й помирати нема за що». А потім пояснила, що зробила і навіщо. І попросила: коли Нікуша зателефонує, не кидай слухавку.
— Мені треба скликати позачергові загальні збори учасників. Я можу це зробити як власниця контрольної частки, але я навіть не знаю, з чого починати: з вимоги?
— Ти учасниця з п’ятдесятьма одним відсотком, тобі достатньо надіслати офіційну вимогу про скликання. Я допоможу оформити. А далі потрібні союзники в раді директорів. Горбунов, голова, — формаліст, але чесний: якщо документ справжній, він не стане його ховати. І Кравцов: він три роки тому ледь не пішов, коли Сергій на закритому засіданні назвав його звіт дитячим ранком.
— Ніко, буде страшно. Батько скаже таке, від чого захочеться провалитися крізь землю. Ти готова?
— Зоє Дмитрівно, мені все життя казали жахливі речі. Різниця в тому, що раніше я не могла відповісти.
На тому кінці пролунав сміх, теплий, грудний, із присвистом:
— Емма казала: під її тишею — арматура. Я не вірила, тепер вірю. Лягай спати. Завтра починаємо.
До вечора шістнадцятого вимогу було оформлено й зареєстровано. Збори призначено на вісімнадцяте травня, десята ранку. Об одинадцятій вечора прийшло повідомлення від Зої Дмитрівни: «Усе подано. Бабуся б пишалася».
Карина зателефонувала сімнадцятого в обід:
— Що відбувається, Ніко?
— У якому сенсі?
