— Це непристойно, Віро, — говорив батько. — Карину просуваємо на заступницю, а її сестра бігає з тацями. Люди почнуть питати, чому вона тут, чому не на нормальній посаді, чому вона така.
— Сергію, ми зробили для неї все, що могли, — м’яко відповіла мати. — Деяким дітям просто бракує необхідних якостей. Дамо хорошу допомогу, допоможемо влаштуватися кудись, за її рівнем.
Ніка стояла в темряві копіювальної кімнати, притиснувши долоню до перегородки. Зібрана коробка з речами стояла біля ніг. На самому верху лежала фотографія: вона й бабуся, неділя, порцеляновий чайник із відбитим носиком. Ніка обережно зняла долоню зі стіни, підняла коробку й вийшла через чорний хід.
Місяць до останнього робочого дня вона допрацьовувала за інерцією: копіювала, бронювала, варила каву. Усміхалася, коли віталися. Думала про цифру на рахунку, яка танула з кожним тижнем. У середині травня вона сиділа за дальнім столиком банкетної зали в дорогому ресторані в центрі: серед кришталевих люстр, ста п’ятдесяти гостей і живого квартету святкували випускний Карини.
Мати перехопила Ніку біля входу, окинула поглядом її чорну сукню з масмаркету й вимовила одну фразу:
— Сьогодні вечір Карини. Не зіпсуй.
Зі сцени Сергій Ілліч говорив довго й упевнено. Червоний диплом, практика в провідній фірмі, гордість родини… А потім набрав повітря й сказав те, заради чого, можливо, й затівався весь цей банкет: після його смерті Карина успадкує все — квартиру, заміський будинок і, головне, компанію.
Півтори сотні людей зааплодували. Далека родичка, що сиділа поруч із Нікою, нахилилася до неї й прошепотіла:
— Справедливо, правда?
Ніка не відповіла. Вона дивилася на свої руки, що лежали на білій скатертині, і думала про коробку з речами, залишену в передпокої, про кімнату в орендованій квартирі, де за два місяці не буде чим платити за оренду, і про шкатулку з латунними петлями, яка п’ять років стояла в шафі за зимовим взуттям.
До її столика підійшов чоловік. Сірий костюм, непомітна краватка, волосся з густою сивиною зачесане назад. Він стояв біля вхідних дверей увесь вечір — самотня постать, якої ніхто з гостей не впізнав.
— Вероніко Сергіївно? — Він зупинився навпроти й трохи схилив голову. — Мене звати Тимур Вадимович Рижов. Я був адвокатом вашої бабусі.
Він дістав із внутрішньої кишені конверт, щільний, блакитний, з нотаріальною печаткою.
— Після смерті Емми Костянтинівни я оформив спадщину від вашого імені за довіреністю, яку вона склала за життя. Ви є учасницею товариства з контрольною часткою в 51 відсоток уже три роки. Тут повний пакет: свідоцтво про право на спадщину, витяг з ЄДР, копія заповіту. Емма Костянтинівна просила передати особисто, коли прийде час. Її слова були: «На той час вона буде готова».
Ніка взяла конверт. Руки поводилися спокійніше, ніж вона очікувала. Вона підвелася з-за столу, пройшла повз гостей, що танцювали, повз сцену, де Карина приймала вітання, повз матір, яка її не помітила, і вийшла через службовий вхід у порожній коридор, де гуділа витяжка й тягнуло протягом. Притулилася спиною до стіни, розірвала конверт.
Витяг з ЄДР із гербовою печаткою. Копія свідоцтва про право на спадщину, датована березнем 2021 року. І супровідний лист Рижова, в якому пояснювалося те, чого Ніка не могла б уявити навіть у найфантастичнішому сні.
Бабуся все влаштувала заздалегідь. Заповіт був виконаний у законному порядку, через шість місяців після смерті частка перейшла до Ніки, а Рижов керував нею за довіреністю, не привертаючи уваги — точнісінько так, як просила Емма Костянтинівна. Три роки Ніка ходила повз батьків кабінет, варила каву й копіювала документи компанії, яка більш ніж наполовину належала їй.
І окремим абзацом, від руки, почерком Рижова: «Не тягни».
Двері службового входу відчинилися. Рижов вийшов у коридор і зупинився за три кроки, даючи їй час.
— Тимуре Вадимовичу, чому зараз? Чому не три роки тому?
