— Хочу підняти тост за нашу Карину: юридичний факультет, Національний університет, бюджет. Пишаюся, як ніколи.
Пролунали оплески.
Карина усміхалася звичною, відрепетируваною усмішкою відмінниці, яка приймає належне. Погляд Сергія Ілліча ковзнув по столу й зачепився за Ніку на секунду, як за випадковий предмет.
— Ну і Ніка теж із нами, — додав він тоном, яким повідомляють, що паркування безкоштовне.
Хтось хмикнув. Тітка Люся ніяково кашлянула в серветку. Карина — і це Ніка запам’ятала на все життя — не відвела очей і не стиснула губи. Вона засміялася. Коротко, не зло, разом з усіма. Ніби це була не її сестра, а чужий анекдот.
Під столом чиясь суха, жорстка долоня знайшла пальці Ніки й стиснула їх із силою, несподіваною для 78-річної жінки. Ніка скосила очі. Бабуся дивилася не на неї, а на сина. І в цьому погляді не було ні образи, ні смутку. Там палало щось таке, від чого Ніці стало не по собі.
Через три місяці Емма Костянтинівна покликала онуку до себе. На столі стояла дерев’яна шкатулка з латунними петлями, стара, з тих, що в антикварних крамницях продають за шалені гроші.
— Забери це до себе, — сказала бабуся. — Сховай так, щоб ніхто не знайшов. Батьки, Карина — ніхто.
— Що там?
— Не відкривай. Коли прийде час, ти зрозумієш.
— Бабусю, ну що за партизанщина? Скажи нормально.
Емма Костянтинівна усміхнулася тією усмішкою, за якою вгадувалися тридцять років переговорів із людьми, які були більші, зліші й упевненіші в собі.
— Я скажу тобі одне, Нікушо. Твій батько — хороший управлінець. Але він плутає кваліфікацію з характером. Він думає, що диплом визначає людину. А я за своє життя зрозуміла інше. Людину визначає те, як вона поводиться з тими, хто не може дати відсіч. І ти єдина в цій родині вмієш бути по-справжньому доброю.
Через півтора року Емма Костянтинівна померла в лікарні. Хвороба, про яку вона не любила говорити, забрала її за чотири місяці. Ніка тримала бабусю за руку в останні години. Більше нікого з родини в палаті не було. Сергій Ілліч прислав водія з квітами й повідомлення: «Нарада, вирвуся ввечері». Увечері вириватися вже не було до кого.
Шкатулка залишилася в шафі, за коробками із зимовим взуттям. Ніка влаштувалася в батькову компанію, бо хотіла довести собі, йому, пам’яті бабусі, що вона здатна. Сергій Ілліч визначив її в адміністративні помічниці. Копіювання, бронювання, кава. Сорок п’ять тисяч на місяць. Того ж місяця Карина зайняла крісло штатного юриста із зарплатою, на яку можна було винаймати двокімнатну квартиру в центрі й не замислюватися про завтрашній день.
Два роки Ніка провела в копіювальній кімнаті, слухаючи, як за стіною обговорюють угоди, з яких її викреслили наперед. Але навичка, яку прищепила їй бабуся, працювала поза її волею. Вона малювала схеми, бачила зв’язки, помічала невідповідності в цифрах, які озвучували в коридорах. Записувала в блокнот не словами, а стрілками й блоками.
У квітні 24-го їй надіслали листа про ліквідацію посади з 1 липня. Щедра вихідна допомога, формулювання — «оптимізація структури». Того ж вечора вона затрималася допізна, збираючи особисті речі, і крізь тонку перегородку почула голоси батьків…
