— Мені б хотілося, — відповіла Ніка.
Вони посиділи ще хвилин десять, ні про що не розмовляючи, просто поруч. Уперше за 28 років тиша між ними була не холодною, не ворожою — просто тиша, як чиста сторінка, на якій іще нічого не написано.
У листопаді Ніка переїхала у власну квартиру ближче до центру — однокімнатну, скромну, зате свою. Вона обійняла посаду, яку вигадала сама: директорка з розвитку, модернізація об’єктів, екологічні стандарти, робота з орендарями. Генеральною директоркою вона не стала й ніколи не хотіла. Створила роль під себе, під свої навички. Бабуся б схвалила.
З батьком залишилися дзвінки раз на місяць, ввічливі й короткі. Обоє робили вигляд, що минуле — це інше життя. Так простіше. З матір’ю — обіди раз на два тижні, незграбні, але справжні. Віра Геннадіївна вчилася бачити в доньці людину повільно, як Ніка колись училася читати: по слову, з поверненнями, спотикаючись. З Кариною — кава щосуботи. Вони розповідали одна одній правду: Карина — про тиск, який не відпускав її ні на день, Ніка — про самотність, що тривала роками.
Ніхто не вдавав, що з минулим усе гаразд. Але обидві писали нову історію, і цього разу почерк належав їм, а не батькові. На стіні квартири висів портрет Емми Костянтинівни з бабусиної вітальні. Іноді, коли листопадове світло лягало під потрібним кутом, Ніка сідала навпроти з чашкою чаю й дивилася на бабусю. Їй здавалося, що кутик намальованих губ ледь піднятий.
Бабуся залишила їй не 410 мільйонів. Бабуся залишила їй дозвіл перестати чекати схвалення від людей, які ніколи його не дадуть, і почати дивитися на себе власними очима. Поруч із портретом, на полиці, стояла дерев’яна шкатулка з латунними петлями, порожня. Усе, що в ній лежало, вже спрацювало. Але Ніка не прибирала її. Нехай стоїть як нагадування про те, що найважливіші речі іноді чекають роками, поки ти доростеш до того, щоб їх відкрити.
