— Вибачте, Маріє Іванівно, були сімейні обставини. Завтра я вийду.
Їхати додому не хотілося. У ту квартиру, де кожен куток просякнутий брехнею. Але треба було зібрати речі, документи, забрати найнеобхідніше. Єгор сказав, що квартиру вони, найімовірніше, поділять, але Богданові тепер не до поділу: у нього будуть проблеми серйозніші.
Від нотаріальної контори до дому треба було добиратися з пересадкою. Вона вийшла на зупинці біля лікарні й стала чекати наступну маршрутку. На зупинці було людно.
Дарина стояла в натовпі й раптом відчула на собі чийсь погляд. Вона підвела голову й побачила ту саму жінку в старомодній хустці, яка сиділа на лавці й дивилася на Дарину з легкою, розуміючою усмішкою. Дарина ступила до неї, але в цю мить під’їхала маршрутка, натовп хлинув у двері, і коли Дарина озирнулася, жінка зникла, ніби розчинилася в повітрі.
Лише на лавці залишився лежати маленький пучок сухої трави, перев’язаний червоною ниткою. Дарина підійшла й узяла його в руки. Від трави пахло полем, літом і чимось далеким, забутим. Вона стиснула пучок у долоні й усміхнулася.
— Дякую вам за все, — прошепотіла вона в порожнечу.
Маршрутка поїхала, але Дарина не поспішала. Вона стояла на зупинці, дивилася на захід сонця й відчувала, як усередині народжується щось нове. Вона не знала, що буде завтра, але точно розуміла одне: вона більше ніколи не дозволить себе обманювати.
У кишені завібрував телефон. Повідомлення від Єгора: «Богдана й Олену забрали до відділку. Завтра допит. Ти будеш потрібна як свідок. Подзвоню вранці. Тримайся, ти сильна».
Дарина сховала телефон, поклала пучок трави в сумку поруч зі стетоскопом і пішла додому пішки. За місяць жінка стояла на порозі своєї нової квартири. Маленької, світлої, у спальному районі, але власної.
Єгор зробив усе можливе. Богдан, щоб уникнути кримінальної справи за підробку документів, пішов на мирову й віддав їй половину вартості квартири, яку вони продали. Кредити, оформлені на неї, довелося виплачувати самій, але це була плата за свободу. Невелика ціна за право дихати на повні груди.
Вона зайшла до порожньої кімнати, поставила на підвіконня єдину квітку в горщику, яку забрала зі старого життя, і відчинила вікно. Весняний вітер увірвався всередину, наповнивши приміщення запахом свіжості й надії. У двері подзвонили. Дарина відчинила й побачила свою нову сусідку, літню жінку з першого поверху, яка простягала їй пиріжки в паперовому пакеті.
— Доню, ти тут сама, без чоловіка, без допомоги. Тримай, я напекла. З м’ясом, з картопелькою. Не погордуй.
Дарина взяла пакет, і на очі навернулися сльози. Прості людські слова, від яких відвикаєш, коли живеш із тим, хто тебе ненавидить.
— Дякую, Надіє Василівно. Я завтра зайду, посуд поверну.
— Та не поспішай, живи, облаштовуйся, — махнула рукою сусідка й пішла, човгаючи капцями.
Дарина зачинила двері, притиснула пакет із пиріжками до грудей і раптом розсміялася вперше за довгий час. Сміх вийшов здивованим, несміливим, але справжнім. Вона пройшла на кухню, сіла на підвіконня й дістала телефон…
