Місце вибрали глухе, щоб ніхто не побачив. Вона зайшла всередину й піднялася на другий поверх. У коридорі горіло тьмяне світло, пахло старими паперами й пилом. Дарина надягла темні окуляри, пов’язала хустку на голову й сіла на лавку біля дверей із табличкою «Нотаріус Семенова Тетяна Павлівна».
Чекати довелося недовго. За п’ять хвилин до третьої в коридорі пролунали кроки. Дарина втиснулася в спинку лавки, намагаючись стати непомітною. Богдан і Олена пройшли повз, навіть не глянувши на неї. Коханка була вдягнена в обтислу червону сукню, від якої за версту тхнуло вульгарністю.
Богдан — у дорогому костюмі, при краватці, важливий і діловий. Вони зайшли до кабінету. Двері зачинилися. Дарина почекала хвилину, дістала телефон і набрала Єгора.
— Я на місці. Вони зайшли.
— Чудово, Дарино, — відповів він. — Чекай п’ять хвилин і заходь. Я вже тут, унизу. Якщо що, я поруч. Ти все запам’ятала?
— Так, усе, — твердо сказала Дарина.
Вона відрахувала п’ять хвилин. Серце калатало десь у горлі, руки тремтіли, але Дарина змусила себе встати, підійти до дверей і постукати.
— Так-так, заходьте, — пролунав жіночий голос.
Дарина відчинила двері й ступила всередину. За столом сиділа літня жінка в окулярах, із гладенько зачесаним сивим волоссям — нотаріус. Навпроти неї, спиною до дверей, сиділи Богдан і Олена.
Чоловік обернувся на звук і завмер. Його обличчя витяглося, очі розширилися від жаху. Олена зробила те саме й зблідла так, що стала одного кольору з папером на столі.
— Дарино, ти що тут робиш? — голос Богдана зірвався на фальцет.
Дарина зняла темні окуляри, спокійно подивилася на нього й перевела погляд на нотаріуса.
— Добрий день, вибачте, що без черги. У мене термінова справа. Я Дарина Петрова, дружина ось цього чоловіка. — Вона кивнула на Богдана. — І я хочу офіційно заявити, що жодних довіреностей на своє ім’я я не підписувала й робити цього не збираюся. Якщо мій чоловік намагається оформити будь-які документи від мого імені, це підробка, за яку передбачена кримінальна відповідальність.
У кабінеті запала мертва тиша. Нотаріус перевела погляд із Дарини на Богдана й назад.
— Що за нісенітниця? — зашипів Богдан, схоплюючись. — Вона бреше. У мене є довіреність, усе законно.
— Покажи мені, — спокійно сказала Дарина.
Богдан заметушився, не знаючи, що робити. Олена втиснулася в стілець, кусаючи губи. Нотаріус, досвідчена жінка, яка, вочевидь, бачила у своєму житті чимало сімейних драм, зняла окуляри й уважно подивилася на Богдана.
— Молодий чоловіче, якщо ваша дружина стверджує, що довіреність підроблена, я не маю права продовжувати оформлення угоди. Мені потрібні докази, що документ справжній.
— Та які докази? Ось вона, довіреність! — Богдан вихопив із папки аркуш паперу й потряс ним у повітрі.
Дарина ступила ближче.
— Дай подивитися.
Вона взяла документ, побіжно глянула на нього й усміхнулася. Підпис був схожий, навіть дуже. Але вона знала свій підпис краще за всіх. У ньому була одна особливість. Маленька петелька в літері «Д», яку підробити майже неможливо. На цьому аркуші петельки не було.
— Це не мій підпис, — голосно сказала Дарина, дивлячись просто в очі нотаріусу. — Я готова пройти будь-яку експертизу. Є свідки, які підтвердять, що мій чоловік спланував цю аферу. Він хотів залишити мене без квартири, без грошей, із кредитами, які ми брали разом.
Богдан зблід як крейда. Олена тихенько схлипнула.
— Дарино, послухай… — почав він, роблячи крок до неї…
