Усередині пахло пилом, мийними засобами й старим папером. Вузьке приміщення було заставлене швабрами, відрами й коробками з папером для принтера. Вільного місця майже не лишалося, але в кутку, за купою коробок, був невеликий закуток. Дарина протиснулася туди, присіла навпочіпки й прикрила за собою двері, залишивши лише вузьку щілину.
У суцільній темряві вона чула тільки стукіт власного серця, який, здавалося, гримів на весь поверх. Час тягнувся безкінечно. Спершу вона чула лише кроки працівників, що проходили повз, уривки розмов про плани, звіти, обіди.
Хтось голосно сміявся, хтось сварився з постачальниками. Звичайний офісний день. Дарина сиділа, втискаючись у стіну, і почувалася цілковитою дурепою.
Ноги затерпли, у спину впирався гострий кут коробки. Їй хотілося встати, вийти й поїхати до лікарні, зробивши вигляд, що цього ранку ніколи не було. Однак вона не могла поворухнутися.
Слова тієї жінки засіли в мозку скалкою. Минуло, мабуть, близько години. Дарина вже почала дрімати від напруження й утоми, аж раптом почула кроки.
Не звичайні квапливі, а впевнені й важкі. Вони зупинилися просто біля дверей комірчини.
— Зайдемо сюди, тут нас точно ніхто не побачить, — пролунав чоловічий голос.
У Дарини всередині все обірвалося. Це був голос Богдана. Його інтонації й манера говорити. Вона затулила рота рукою, боячись дихнути.
— Ой, Богдане, тут так пилюжно! — відповів другий голос, жіночий. Молодий, вередливий, із противними солодкавими нотками. — Невже не можна було в машині?
— У машині нас могли б побачити, — відрізав Богдан. — А тут тихо, і ніхто не ходить. Нічого, потерпиш.
Двері комірчини прочинилися, і в щілину хлинуло світло. Дарина завмерла, втиснувшись у коробки так, щоб її не було видно. Вона могла бачити лише краєчок простору, але й цього вистачило. Богдан увійшов першим, притримуючи за лікоть молоду дівчину.
Дарина впізнала її. Це була Олена, нова помічниця генерального директора, струнка блондинка з ляльковим личком, яка кілька разів приходила до них додому з якимись документами від компанії.
— Ну що, все готово? — спитав Богдан, повертаючись до неї. У його голосі чулося нетерпіння.
— Так, Богдане, все, як ти хотів. — Дівчина підійшла до нього впритул. — Завтра підпишемо. Я все оформила, нотаріус свій, перевірений.
— Вона навіть не дізнається. Головне, щоб до певного часу ніхто не проговорився.
Богдан провів рукою по її плечу. Дарина бачила цей рух, і її накрила така хвиля болю, що в очах потемніло.
— Квартиру я оформлю на тебе, а потім перепродамо. Гроші поділимо. З нею я розлучуся, вона нічого не отримає, бо квартира вже буде не наша. Усі кредити на ній, хай сама й розплачується.
— А вона не здогадається? — у голосі Олени чулося занепокоєння…
