— Зараз ти сядеш у маршрутку, що їде в центр, до офісів. Знайдеш будівлю з синьою вивіскою «Стройкапітал», піднімешся на четвертий поверх, знайдеш там комірчину з господарським реманентом і сховаєшся. А далі сидітимеш тихо, доки не почуєш те, що маєш почути.
Дарина дивилася на жінку, не вірячи власним вухам. У голові промайнула думка, що це якась нова шахрайська схема або просто божевільна втекла з лікарні.
— Перепрошую, що? — перепитала вона, відступаючи на крок. — Яка маршрутка? Яка комірчина? Ви мене з кимось сплутали.
— Не сплутала, — спокійно відповіла жінка. — Ти Дарина, дружина Богдана, медсестра в кардіології. У вас немає дітей, хоча ти дуже цього хочеш. Ти боїшся, що чоловік тебе розлюбив. І ти маєш рацію, але боятися мало, треба знати.
У Дарини перехопило подих. Звідки ця дивна жінка знає її ім’я? Звідки знає про Богдана? Це було неможливо.
— Звідки ви знаєте? — почала вона, але жінка її перебила, піднявши суху, зморшкувату долоню.
— Не питай, доню. Часу мало. Просто зроби, як я велю. Сьогодні ти можеш усе змінити, а можеш утратити все. Вибір за тобою. Але якщо зараз підеш до лікарні, пошкодуєш. Я знаю.
З цими словами жінка підвелася з лавки й, не озираючись, пішла геть, швидко розчинившись у ранковому натовпі, ніби її й не було. Дарина залишилася стояти на зупинці з сумкою в руках, відчуваючи, як дрібно тремтять коліна. У голові шуміло.
Здоровий глузд кричав, що це цілковита маячня, що треба бігти до лікарні, аби не запізнитися, і забути цю зустріч, як страшний сон. Однак десь глибоко всередині, в самому серці, ворухнувся липкий, холодний страх. Жінка сказала те, про що Дарина боялася навіть думати вголос.
І вона залишилася стояти на зупинці. Під’їхала маршрутка, що їде в центр. Дарина сіла в неї, сама не своя.
Усю дорогу вона стискала сумку в руках. У голові крутилися думки одна божевільніша за іншу. Що вона робить? Навіщо їде до чоловіка в офіс, щоб ховатися в комірчині? Це ж абсурд.
Богдан — поважна людина, начальник відділу у великій будівельній компанії. У них хороша квартира, стабільний дохід, плани на майбутнє. Що вона сподівається там побачити? Або кого? Вона дістала телефон і набрала повідомлення завідувачці:
«Затримуюся, проблеми в родині, буду пізніше».
Надіслала й вимкнула екран, не чекаючи відповіді. Назад дороги немає.
Будівля з синьою вивіскою знайшлася швидко. Скляний сучасний офіс, охорона на вході, пропускна система. Дарина завмерла біля дверей, не знаючи, як пройти.
Але тут, наче на замовлення, до турнікета підійшла група працівників, які щойно курили надворі, і вона, змішавшись із ними, прослизнула всередину. Далі — ліфт і четвертий поверх. Вона йшла довгим коридором, читаючи таблички на дверях: бухгалтерія, відділ кадрів, відділ продажу, кабінет директора.
І раптом побачила її — комірчину. Непримітні двері в самому кінці коридору, поруч із пожежним виходом. Дарина озирнулася, переконалася, що нікого немає, і смикнула ручку. Двері піддалися…
