Він мовчав. І це мовчання було відповіддю.
Юля дізналася від Олександра, що Василина Микитівна їде в село, до далеких родичів: там спокійніше, повітря чистіше, є кому доглянути. Вона взяла відгул і поїхала попрощатися. Старенька сиділа на ґанку сільського будинку, чистила картоплю в емальований таз. Побачивши Юлю, що виходила з таксі, посміхнулася тією самою посмішкою, яку та запам’ятала з першої зустрічі в лікарняному коридорі.
— Схудла ти, доню! Але очі світлі стали. Значить, правильною дорогою пішла.
— Дякую вам! — Юля сіла поруч на сходинку. — За все дякую! Якби не ви тоді…
— Облиш! — відмахнулася Василина Микитівна. — Я тільки підштовхнула. А йти ти сама пішла, своїми ногами. Себе захистити змогла. Змогла? От і чудово.
Старенька відклала ніж, витерла руки об фартух.
— Найважче тепер — жити без злості. Не всі, хто тебе ображав — лиходії. Деякі — просто уроки. Урок вивчила — відпусти. Інакше цей тягар з тобою залишиться. А воно тобі треба?
Юля їхала, озираючись на маленький будинок з похиленим парканом, на постать старенької, що махала їй услід. Випадкова зустріч у лікарняному коридорі, стара радянська банкнота, кілька розмов на дерев’яній лавці — і все життя перевернулося, стало на нові рейки.
Осінній ранок у Житомирі видався ясним. Сонце пробивалося крізь фіранки орендованої квартири, малюючи на підлозі золотисті смуги. Юля прокинулася раніше будильника, полежала трохи, дивлячись у стелю, потім встала, заварила чай, підійшла до вікна. Внизу прокидалося місто, поспішали на роботу люди, мами вели дітей у садок, старий вигулював собаку. Життя тривало, не зупиняючись ні для кого. Тиша більше не тиснула, самотність перестала лякати.
Юля допила чай, одяглася, кинула останній погляд на кімнату — маленьку, чужу, але вже таку, що стала своєю, — і вийшла на роботу. Любити — не означає жертвувати собою до знемоги. Жити разом — означає жити чесно. А коли чесність зникає, відхід стає не поразкою, а порятунком. Вона зрозуміла це тепер. Прийняла як частину себе.
Коментування закрито.