— Я бачила листування з Любов’ю, — перебила вона спокійно, і цей спокій дався їй напрочуд легко. — Бачила перекази. Бачила все.
Він замовк, і в цьому мовчанні було більше правди, ніж у всіх його словах за п’ять років. Юля взяла валізу, пройшла повз нього в коридор, одягла пальто.
— Юлю, зачекай, давай поговоримо. Це не те, що ти думаєш, я можу пояснити…
— Не треба, — сказала вона, відкриваючи двері. — Я вже все зрозуміла.
Таксі чекало біля під’їзду. Вона сіла на заднє сидіння, назвала адресу матері на іншому кінці Житомира і всю дорогу дивилася на вулиці, що пропливали повз, не відчуваючи ні полегшення, ні болю — тільки дивну порожнечу, яка, втім, була кращою за той тягар, що тиснув останні тижні.
Наталя Михайлівна відчинила двері, побачила доньку з валізою і ні про що не запитала. Просто обійняла міцно, по-материнськи, і сказала неголосно: «Проходь, твоя кімната чекає».
Вночі Юля лежала у своїй старій кімнаті, слухаючи цокання настінного годинника, який висів тут ще з її шкільних часів, і дивилася на знайомі тріщинки на стелі, на вицвілі шпалери, на полицю з книгами, які читала в юності. Вперше за довгий час вона почувалася в безпеці.
— Я засмучуся, тільки якщо ти будеш терпіти і мучитися, — сказала мати вранці за сніданком, наливаючи їй чай у знайому з дитинства чашку. — А якщо вирішила жити по-людськи, я рада. Давно пора було.
Повістка до суду прийшла через два тижні. Гліб випередив її з позовом про розірвання шлюбу, мабуть, вирішивши, що напад — найкращий захист. Юля взяла конверт, розкрила його, прочитала і сказала матері без тремтіння в голосі:
— Я до цього готова.
На першому засіданні її представниця, та сама жінка-юрист, до якої вона ходила на консультацію, виклала факти ясно і послідовно: спільно нажите майно, виплати по кредиту зі спільних коштів, регулярні перекази на сторону без відома дружини. Гліб сидів навпроти, і його обличчя змінювалося з кожним новим документом, який діставали з папки. Спочатку здивування, потім роздратування, потім щось схоже на страх. Лідія Василівна чекала в коридорі і після засідання намагалася заспокоїти сина, примовляючи щось про нахабство і невдячність.
— Яка ваша позиція? — запитав суддя, звертаючись до Юлі.
— Я хочу, щоб усе було за законом, — відповіла вона, дивлячись прямо перед собою. — Не хочу ні перемогти, ні програти. Хочу справедливості.
Засідання закінчилося без остаточного рішення, призначили наступну дату. Виходячи з будівлі суду, Гліб наздогнав її на сходах.
— Тобі більше нічого мені сказати? — запитав він, і в його голосі змішалися злість і розгубленість.
— Я сьогодні достатньо сказала.
Через тиждень Лідія Василівна з’явилася біля будинку Наталі Михайлівни. Без попередження, без дзвінка — просто виникла на порозі у своєму дорогому пальті, яке дивно виглядало на тлі старого під’їзду хрущовки. Її тон був уже не таким різким, як раніше, скоріше втомленим, надломленим.
— Можна увійти? Поговорити хочу.
Вони сіли на кухні втрьох: Юля, мати і свекруха. Наталя Михайлівна поставила чайник, але ніхто не доторкнувся до чашок.
— Юлю, ти справді хочеш довести це до кінця? — запитала Лідія Василівна. — Подумай гарненько. Ти на Гліба тиснеш, собі ж гірше робиш. Кому ти потрібна будеш — розлучена без копійки?
Коментування закрито.