— Скажи мені, Юленько, ось ти про мене, чужу бабцю, дбала п’ять днів. А про чоловіка свого легко тобі було дбати?
Юля відкрила рот, щоб відповісти, і зрозуміла, що не знає, що сказати.
— Він… він хворіє, йому важко…
— Я не про це. Я питаю: радість тобі ця турбота приносила чи один тягар?
Мовчання саме відповіло за неї.
— А тепер згадай останні місяці, — продовжувала Василина Микитівна. — Дивився він на тебе як раніше? Вечеряли разом, розмовляли по душах? Чи все більше спиною до тебе повертався?
Юля згадала. Пізні повернення, телефон, який він ніколи не залишав без нагляду, односкладові відповіді на її запитання, спина в ліжку, коли вона хотіла обійняти чоловіка. Згадала вечерю, яку готувала з любов’ю, а він відсунув тарілку зі словами «несмачно», хоча раніше просив добавки.
— Він просто багато працює, — сказала вона, але слова прозвучали жалюгідно навіть для неї самої.
Василина Микитівна піднялася на милицях і повільно рушила до палати Гліба. Юля хотіла її зупинити, але старенька відмахнулася. Зупинившись у дверях, вона запитала голосно, на весь коридор:
— Скажіть, молодий чоловіче, ви дружині хоч одне добре слово за ці дні сказали? Вона до вас щодня їздить, готує, доглядає. Подякували їй хоч раз?
Гліб підняв голову від телефону і подивився на стареньку з виразом гидливого здивування.
— Доглядати за чоловіком — обов’язок дружини, чого тут дякувати?
Василина Микитівна кивнула, ніби почула саме те, що очікувала, і повернулася до Юлі. Та сиділа на лавці, не в силах поворухнутися, а перед очима проносилися картини останніх місяців, складаючись у візерунок, якого вона так старанно не помічала.
Старенька сіла поруч, взяла її руку в свою і вимовила повільно, вагомо:
— Запам’ятай, доню! Вдячна людина — щаслива людина! А хто чужу турботу за обов’язок вважає, той усе життя з гіркотою проживе. І тих, хто поруч, цією гіркотою отруїть!
Юля сиділа і дивилася на стару банкноту у своїй долоні. Папірець, який колись щось означав, а тепер був порожньою оболонкою, пам’яттю про неіснуючу цінність. І раптом зрозуміла з пронизливою, майже фізично болісною ясністю: її шлюб — це не криза, яку можна пережити. Це діагноз.
Розмову перервав телефонний дзвінок, різкий і наполегливий. Він розірвав тишу лікарняного коридору так раптово, що Юля здригнулася. Вона бачила через прочинені двері палати, як Гліб схопив телефон з тумбочки і втупився в екран з виразом людини, яку застали зненацька посеред чогось ганебного. На дисплеї світилася одна буква: «Л».
Він квапливо скинув виклик, озирнувся на двері і сунув телефон під подушку — таким швидким, злодійкуватим рухом, що в Юлі занило десь у грудях.
— Хто це? — запитала вона, входячи в палату і намагаючись, щоб голос звучав звичайно, буденно.
— З роботи, — відповів він занадто швидко, не дивлячись їй в очі, розглядаючи натомість власні руки на ковдрі. — По проєкту дзвонять, дістали вже. Лежу тут, а вони смикають по кожній дрібниці.
Вона кивнула, але всередині щось стислося і не розтискалося. Це відчуття було схоже на той момент, коли розумієш, що забула вимкнути праску, але вже поїхала далеко від дому. Згадався випадок тритижневої давності. Телефон Гліба зісковзнув у раковину, поки він голився, і він запанікував не через шматок пластику і скла, а через щось життєво важливе, без чого неможливо існувати. Помчав у ремонт того ж вечора, хоча зазвичай відкладав будь-які справи на потім, знаходячи сотню відмовок. А на її запитання огризався роздратовано: «Не лізь, сам розберуся, що ти розумієш у техніці».
Василина Микитівна дочекалася, поки Юля вийде в коридор, і поманила її до себе сухою, легкою рукою.
— Не питай зараз нічого, — прошепотіла вона, нахилившись до самого вуха, так близько, що Юля відчувала тепло її дихання. — Запитаєш — збреше ще раз, тільки обережнішим стане, сліди замітати навчиться. Якщо хочеш правду дізнатися — очі відкрий. А щоб очі відкрити, докази потрібні. Без них ти просто ревнива дружина, а з ними — людина, яка знає, за що бореться.
— Які докази? — Юля відчула, як по спині біжать мурашки, холодні й колючі.
— Сама знаєш які. Телефон його, листування, гроші. Ти ж помічала, що він ховає екран, коли ти поруч? Відвертається, чекає, поки ти вийдеш з кімнати?
Юля помічала. Багато разів. Але щоразу знаходила пояснення, щоразу заспокоювала себе: робоче листування, яке не можна показувати стороннім; сюрприз до річниці, який він готує таємно; просто звичка сучасної людини — тримати телефон при собі.
— А свекруха твоя як до тебе ставиться? — запитала старенька, змінюючи тему так різко, що Юля розгубилася від несподіванки.
— Лідія Василівна? Ну, вона… — Юля запнулася, підбираючи слова, які не прозвучали б як скарги. — Вона вважає, що я недостатньо хороша для її сина. Що він міг би знайти кращу.
— Так і каже? Прямо в обличчя?
Коментування закрито.