— Можливо. Я… Я знаю, хто може бути одним із загиблих.
Пауза.
— Приїжджайте. Чекаю.
Ігнатьєв чекав у пересувному штабі. Намети біля будинку Дмитра. Сидів за складним столом. Перед ним папки, папери, ноутбук. Вигляд виснажений, але очі уважні.
— Сідайте. Розповідайте.
Дмитро сів навпроти. Зібрався з думками.
— У моєї матері був брат, Микола Степанович Ларін. Зник у 1978 році.
Ігнатьєв завмер. Відклав ручку.
— Продовжуйте.
— Дядько Коля працював на шабашках. Будував корівники, ферми, будинки. Їздив по всій області. Іноді далі.
— Де саме працював у 78-му?
— Під Києвом. Три місяці будували якийсь санаторій. Потім поїхав додому.
— Куди?
— Додому в Ніжин. Це сто кілометрів звідси.
Ігнатьєв дістав карту. Розгорнув, провів пальцем.
— Вільхівка якраз на трасі. Між Києвом і Ніжином.
— Так, — Дмитро кивнув. — Я вночі зрозумів. Він їхав цією дорогою.
— І не доїхав?
— Не доїхав. Мати чекала його до жовтневих свят. Він обіцяв. Привезе гроші, гостинці. Не приїхав.
— Шукали?
— Шукали. Мати заяву писала. У міліцію, в область. Нічого не знайшли. Сказали, може, втік. Може, нову сім’ю завів.
— Але вона не вірила?
— Ніколи. — Дмитро замовк. Проковтнув клубок у горлі. — Казала, Коля б не кинув. Він слово дав повернутися. До самої смерті вірила. Щось сталося. Погане.
Ігнатьєв записував. Швидко. Коротко.
— Коли померла ваша мати?
— У 2015. Дев’ять років тому.
— Так і не дізналася?
— Так і не дізналася.
Слідчий відкрив ноутбук. Стукав по клавішах. Довго. Зосереджено.
— Ларін Микола Степанович. 1946 року народження. Ніжинський район. Заява про зникнення. Листопад 1978 року. Знайшов. У базі безвісти зниклих. — Ігнатьєв повернув екран. — Це він?
Фотографія. Чорно-біла. Нечітка. Але Дмитро впізнав. Дядько Коля. Молодий, усміхнений. Такий самий, як на фотографії у матері в серванті.
— Він.
— Ви впевнені?
— Впевнений. У матері така ж фотографія була. Я в дитинстві дивився. Часто.
Ігнатьєв кивнув. Закрив ноутбук.
— Потрібно перевірити. ДНК-експертиза.
— Як?
— Ваш зразок порівняємо з останками. Ви племінник. Родинний зв’язок встановиться.
— Скільки часу?
— Тиждень-два. В області зроблять.
Дмитро мовчав. Дивився на стіл, на папки, на папери. Дядько Коля. Сорок шість років у колодязі. За п’ятдесят метрів від місця, де Дмитро тепер живе. Випадковість чи доля?
Увечері баба Нюра розповідала. Сиділи на кухні, пили чай. Стара говорила. Дмитро слухав. Громов приїхав у п’ятдесят другому. Молодий, після армії. Призначили дільничним. Замість старого Семеновича, який помер. Звідки він був? З-під Полтави, наче. Чи з-під Вінниці? Не пам’ятаю. Давно було.
Який він був? Спочатку. Звичайний. Суворий, але справедливий. Порядок навів – це так. Самогонників поганяв, хуліганів приструнив. А потім… Баба Нюра замовкла. Дивилася в чашку.
Потім змінився. Не відразу, поступово. Замкнувся, став відлюдькуватим. Ні з ким не дружив, у гості не ходив. Коли це почалося? У шістдесятих, здається. Після того — вона осіклася. Після чого була історія. Нехороша.
Розповідайте. Стара помовчала. Потім заговорила. Тихо, повільно. У шістдесят третьому через наше село шофер один проїжджав. Молодий, на вантажівці. Зламався біля околиці, мотор заглох.
— І?
— Громов його до себе покликав. Переночувати, мовляв, вранці полагодимо. Мужик погодився. А вранці поїхав. Так Громов сказав.
— А насправді?
— Не знаю. — Баба Нюра похитала головою. — Але вантажівку його я бачила. Через місяць у сараї у Громова. Розібрану на частини.
— Ви повідомили? Кому?
— Громов і є міліція. Кому скаржитися? В район. В область. Побоялася. У Громова зв’язки. Шанована людина. Фронтовик. Хто мені повірить? Старій бабі.
Дмитро розумів. Радянський час. Глухе село. Дільничний цар і бог. Слово проти його слова нічого не значить.
— Ви думаєте, той шофер?
— Думаю. — Стара перехрестилася. — Перший був. Потім ще. Кілька разів бачила. Люди до нього заходили. Ночувати, машину лагодити. А вранці їхали. Так він казав.
— А насправді?
— Насправді не знаю. Але машини їхні я бачила. У сараї, у розібраному вигляді.
Після розмови Дмитро пішов до слідчого. Ігнатьєв ще працював, незважаючи на пізню годину.
— Є свідок, — сказав Дмитро. — Баба Нюра, сусідка.
— Що вона знає?
Дмитро переказав. Про шофера, про машини в сараї, про підозри. Ігнатьєв слухав. Мовчки, серйозно.
— Потрібно допитати. Офіційно. Вона стара. 87 років. Тим більше, потрібно встигнути.
Наступного дня допит. Баба Нюра говорила те ж саме, що Дмитру. Про шофера, про машини, про страх. Ігнатьєв записував. Слово в слово.
— Ви пам’ятаєте, скільки разів бачили чужі машини в сараї Громова?
— Разів п’ять-шість. Може, більше. За всі роки.
— У які роки?
— 60-ті, 70-ті. Потім, не знаю. Я туди не ходила. Боялася.
— Боялися Громова?
— Боялася. Він… — Стара замовкла. — Він дивився іноді. Коли думав, що я не бачу. Холодно так дивився. Як на здобич.
— Він вам погрожував?
Коментування закрито.