— Радянську. Коли міліціонер міг убивати роками, і ніхто не перевіряв, не питав.
— Думаєш, багато таких було, як Громов?
— Напевно. По всій країні. Просто не знайшли. Або не шукали.
Дмитро мовчав. Страшна думка. Але ймовірна. Скільки ще колодязів? Скільки боліт, ярів, підвалів зі скелетами, з таємницями? Тисячі? Десятки тисяч? Дімка поїхав. Через тиждень. Обіцяв повернутися. Написати статтю. Потім книгу. Розповісти світу.
— Я продовжу, дядьку Митю, — сказав на прощання. — Обіцяю. Ця історія не помре.
— Дякую, Дімко. Я на тебе сподіваюся.
— Не підведу.
Обійнялися. Міцно. По-чоловічому. Як рідні. Дімка поїхав. Дмитро залишився. Один. Але спокійний. Є продовжувач. Є кому передати.
Влітку п’ятиріччя знахідки. Велика дата. Ювілей. Приїхали всі. Десять сімей. Журналісти, чиновники. Навіть із Києва. З міністерства.
— Унікальний випадок, — говорив представник. — Десять жертв одного злочинця. Розкрито через півстоліття. Завдяки небайдужим людям.
Промови, квіти, фотографії. Офіціоз, але щирий. Дмитро стояв осторонь. Дивився на пам’ятник, на людей. П’ять років. П’ять років тому він був ніким. Самотнім пенсіонером, який купив дешевий будинок. Тепер хранитель. Сполучна ланка між минулим і майбутнім. Дивна доля. Але правильна.
Після церемонії сиділи у дворі. Всі разом. Десять сімей. Діти, онуки, правнуки. Три покоління. За одним столом.
— За пам’ять, — підняв чарку Сергій. — За тих, кого любимо.
— За пам’ять, — повторили всі.
— І за Дмитра, — додала Марина Журавльова. — Який знайшов. Який зберіг.
— За Дмитра. — Випили дружно, тепло.
Дмитро дивився на них. На обличчя. На посмішки. Його сім’я. Велика. Дивна. Але справжня. Знайшов у колодязі. Не тільки мертвих. Живих.
Увечері залишився один. Сидів на ґанку. Дивився на захід сонця. Пам’ятник. Рожевий у променях. Теплий.
— Ну що, мужики? — Сказав тихо. — П’ять років. Справилися?
Тиша. Вітер. Птахи.
— Я старію. Ще п’ять-десять років, і все. Але не страшно. Є кому продовжити. Дімка — хлопець толковий. Напише книгу, розповість історію. Люди дізнаються, запам’ятають. А я до вас прийду. Туди, нагору. Познайомимося, нарешті. Ви розповісте, як було. Я як знайшов.
Посміхнувся своїм думкам. Дивно говорити з мертвими. Але звично. Нормально. Вони слухають. Дмитро вірив.
Вночі снився дядько Коля. Молодий, усміхнений. Як на фотографії. Тій, що у матері в серванті.
«Дякую, Митько», — говорив він. — «За все».
«Нема за що, дядю Колю. Ти мій».
«Тепер спокій. Нарешті, спокій».
«Радий. Ти заслужив. І ти заслужиш, коли прийде час. Ми зустрінемо».
Прокинувся з мокрими очима. Але щасливий. Спокій. Для всіх спокій. Це головне. Вранці вийшов до пам’ятника. Поклав квіти, свіжі з городу. Постояв мовчки. Десять імен. Десять доль. Десять сімей, які стали однією.
— Доброго ранку, мужики, — сказав Дмитро. — Новий день, нове життя.
Повернувся, пішов до будинку. Справи чекали. Город, кури, господарство. Життя тривало. А пам’ять залишалася. Тут, у цьому місці. Назавжди.
Ось і закінчилася історія Дмитра Ларіна. Людини, яка купила будинок у вмираючому селі і знайшла в колодязі сімох мертвих. Десять чоловіків загинули на дорозі додому. Сорок п’ятдесят років. Їхні сім’ї не знали правди. Убивця жив безкарно. Помер із почестями. Але правда вийшла. Завдяки випадку. Завдяки небайдужості. Завдяки тому, хто не пройшов повз.
Це історія нагадування. Про те, що правда завжди виходить. Про те, що пам’ять важливіша за забуття. Про те, що звичайні люди можуть змінювати світ. Не потрібні подвиги. Не потрібні медалі. Просто не проходьте повз. Просто не мовчіть.
Коментування закрито.