— Потім хто-небудь інший. Може, ти. Може, онуки.
Сергій дивився на нього. Довго, серйозно.
— Гаразд. Але телефон тримай зарядженим. Щодня дзвони. Хоч привіт скажи.
— Домовилися.
Після лікарні повернувся у Вільхівку. Будинок холодний, нетоплений. Але свій, рідний. Розтопив піч, зігрів воду. Сидів на кухні, пив чай. За вікном сніг, тиша. Пам’ятник білий на білому, ледь видно.
— Повернувся, мужики, — сказав Дмитро вголос. — Сумували?
Тиша у відповідь. Тільки тріск дров у печі.
— Я теж сумував. За вами, за будинком. Там, у місті, душно. Люди, машини, метушня. А тут спокій.
Дивна розмова. З мертвими. Але звична. Нормальна. Вони слухають. Дмитро вірив.
Навесні приїхала знімальна група. З Києва робили продовження фільму. «Колодязь» два роки по тому.
— Як змінилося ваше життя? — Запитувала журналістка.
— Повністю. Раніше був один. Тепер сім’я. Велика, дивна. Але сім’я.
— Ви не шкодуєте, що купили цей будинок?
— Ні. Жодної хвилини. Навіть знаючи, що тут відбувалося.
— Навіть знаючи?
Дмитро помовчав.
— Знаєте, раніше цей будинок був місцем смерті. Громов убивав тут, ховав. Сорок років зло жило в цих стінах. А тепер…
— Тепер — місце пам’яті. Люди приїжджають, згадують, плачуть. Будинок очистився. Став іншим.
— Ви вірите в такі речі?
— Тепер вірю. Раніше — ні. Але після всього, що сталося…
Влітку — новина. Ігнатьєв зателефонував, збуджений, несхожий на себе.
— Дмитре Сергійовичу, знайшли ще одного!
— Кого?
— Восьмого. У лісі, за три кілометри від села. Грибники натрапили.
— Хто він?
— Поки не знаємо. Скелет, залишки одягу. Але схоже, та сама епоха. Сімдесяті-вісімдесяті.
— Громов?
— Швидше за все. Місце відповідне. Глухе, покинуте. Ідеально для поховання.
Дмитро мовчав.
— Восьмий. Ще один. Із тих, кого не знайшли.
— Приїдете? — Запитав Ігнатьєв.
— Приїду.
Місце дійсно глухе. Яр у лісі, зарісший бур’яном. Поліція вже працювала. Оточила. Дмитро стояв осторонь. Дивився.
— Яма. Неглибока, метр із невеликим. На дні кістки. Білі, чисті. Час зробив своє.
— Чоловік? — Говорив експерт.
— Тридцять-сорок років. Сліди удару на черепі. Той самий почерк.
— Громов?
— Схоже. Місце в його зоні. Метод той самий.
Ігнатьєв підійшов до Дмитра.
— Ще четверо. Пам’ятаєте? Зі списку безвісти зниклих.
— Пам’ятаю. Тепер троє. Цей, швидше за все, з того списку. Знайдете решту?
— Спробуємо. Тепер є зачіпка. Громов ховав не тільки в колодязі.
Особу встановили. Через місяць. Горохов Іван Андрійович. 1941 року народження. Зник у 1973 році. Шофер. Віз вантаж у Чернігів. Сім’я. Знайшлася. Дочка. Тетяна. Шістдесят п’ять років. Живе в Полтаві. Подзвонила Дмитру. Не поліції.
— Ви той самий, який знайшов?
— Перших я. Цього – грибники.
— Все одно. Дякую.
— За що?
— За те, що почали. Якби не ви, ніхто б не шукав. Тато лежав би в лісі. Ще п’ятдесят років. Приїдете на похорон?
— Приїду. Обов’язково.
Ховали у вересні. Поруч із сімома – восьма могила. Ще одне ім’я на пам’ятнику. Сім’ї. Приїхали всі. Старе і нове. Тетяна з чоловіком, з дітьми.
— Ласкаво просимо, – сказала Марина Журавльова, – в наш клуб. Страшний клуб. Страшний, але теплий. Ми тут свої.
Стояли біля пам’ятника разом. Дев’ять сімей тепер. Дев’ять історій.
— Ще троє, – сказав Дмитро, – десь там чекають.
— Знайдуть?
Коментування закрито.