— Твоя мама була дуже мудрою жінкою, — погодився Роман. — Вона зуміла навіть зі свого відходу зробити урок любові і прощення.
— Останній урок мами, — тихо повторила Анна. — Вона навчила нас прощати, любити і цінувати те, що у нас є.
Вони сиділи в тиші, кожен думаючи про своє. Десь далеко співали птахи, пахло сосновою хвоєю і літніми квітами. Анна думала про те, як змінилося її життя за цей рік. Ще навесні вона була самотньою сиротою в провінційному місті, а тепер у неї є люблячий батько, турботливий дядько, улюблена справа, світле майбутнє.
«Мамо, — прошепотіла вона, дивлячись на зірки, — дякую тобі за все. За твою любов, за твою мудрість, за те, що подарувала мені цих чудових людей. За останній урок, який став найважливішим у моєму житті».
І їй здалося, що десь дуже далеко, серед мерехтливих зірок, мама посміхається і каже: «Будь щаслива, моя люба дівчинко. Ти заслуговуєш на це щастя. Я завжди буду поруч з тобою».
На другий курс Анна пішла вже впевненою в собі дівчиною, яка точно знає, чого хоче від життя. У неї була сім’я, яка її любила і підтримувала. Була справа, яка приносила радість і натхнення. Було майбутнє, повне планів і надій.
Роман часто говорив колегам, що вдячний долі за другий шанс.
— Я втратив 18 років життя доньки, але отримав можливість стати справжнім батьком. Це дорогого варте.
Дядько Андрій теж змінився з переїздом до столиці. Він став більш відкритим, життєрадісним. У нього з’явився новий сенс життя. У лікарні його поважали як висококласного фахівця. Поруч була новознайдена сім’я.
— Ви знаєте, — сказав він якось за сімейною вечерею, — я думаю, Ангеліна дивиться на нас згори і радіє. Її останній план виявився найуспішнішим. Вона з’єднала нас усіх.
— Так, — погодилася Анна, — мамин останній урок виявився найважливішим. Вона навчила нас тому, що любов сильніша за образи, що прощення важливіше за гордість, і що сім’я — це найголовніший скарб у житті.
Минуло ще два роки. Анна успішно вчилася в інституті, грала в студентських виставах, підробляла в театрі-студії. Роман працював над новим амбітним проєктом — постановкою «Гамлета», в який планував дати доньці одну зі значущих ролей. Дядько Андрій став одним з провідних кардіохірургів столиці.
На третю річницю маминої смерті вони втрьох поїхали на цвинтар у Вознесенськ. Поклали квіти на могилу, постояли в мовчанні, кожен подумки дякуючи Ангеліні за її мудрість і самовідданість.
— Мамо, — сказала Анна, торкаючись рукою холодного граніту пам’ятника, — ми живемо так, як ти хотіла. Ми щасливі, ми сім’я. Дякую тобі за останній урок, найважливіший урок твого життя.
І коли вони йшли з цвинтаря, всім трьом здавалося, що Ангеліна Сотникова йде поруч з ними, незримо благословляючи їхнє щастя. Її останній урок — урок любові, прощення і мудрості — назавжди залишився в їхніх серцях, освітлюючи шлях до справжнього людського щастя.
Ввечері, вже в столиці, вони сиділи у вітальні у Романа, розглядаючи старі фотографії. На одній з них — зовсім молоді Роман і Ангеліна з маленькою Анною на руках. Всі троє посміхалися, і було видно, як вони щасливі.
— Знаєте, – тихо сказала Анна, – я думаю, мама пробачила нас усіх. За помилки, за впертість, за втрачені роки. І дала нам шанс почати все спочатку.
— Це і є справжня любов, – відповів Роман.
— Уміння прощати і давати другі шанси – останній урок Ангеліни, — додав дядько Андрій. — Урок, який змінив усе наше життя на краще.
Вони сиділи в тиші, думаючи про минуле і майбутнє, про те, яка тонка межа між щастям і горем, як важливо вміти прощати і бути пробаченим. А десь у височині, серед зірок, мама Анни посміхалася своїм дорогим людям, радіючи їхньому возз’єднанню і благословляючи їхній подальший шлях. Материнська любов виявилася сильнішою за час, гордість і образи. Останній урок Ангеліни Сотникової став початком нового життя для всіх трьох — життя, наповненого розумінням, прощенням і тією самою сімейною любов’ю, заради якої варто жити.
Коментування закрито.