— Вітаю, люба! — Голос Андрія тремтів від хвилювання. — Я так за тебе радий. Твоя мама була б щаслива.
— Дякую вам за все. Якби не ви, я б ніколи не дізналася правду, не зустрілася з татом.
— Це доля, Аню. Твоя мама все правильно спланувала.
Навчання в Інституті Культури виявилося ще складнішим і захопливішим, ніж Анна собі уявляла. Кожен день приносив нові відкриття: історія театру, акторська майстерність, сценічна мова, танець, вокал. Її однокурсники були хлопцями та дівчатами з різних куточків країни, кожен зі своєю історією, своїми мріями. Анна швидко влилася в колектив, подружилася з кількома дівчатами.
— Ти щасливиця, — говорила їй подруга Наташа. — У тебе є підтримка сім’ї, а ми всі тут самі по собі.
Роман стежив за успіхами доньки, допомагав порадами, але не втручався в навчальний процес.
— Ти повинна сама проходити цей шлях, — говорив він. — Я можу тільки підтримувати.
Викладачі відзначали здібності Анни, її працьовитість і відповідальність. Вже на першому курсі їй дали невелику роль у навчальній виставі.
— У вас хороші природні дані, — говорив педагог з акторської майстерності. — Але головне, ви вмієте слухати і чути. Це рідкісна якість для початківця актора.
До кінця першого семестру Анна зрозуміла, що зробила правильний вибір. Театр став для неї не просто професією, а способом життя, способом розуміння світу.
На зимових канікулах вона їздила додому до Вознесенська, зустрічалася з дядьком Андрієм, відвідувала мамину могилу.
— Мамо, — говорила вона, стоячи біля пам’ятника, — я вчуся в театральному інституті в столиці. У мене є тато, який мене дуже любить. Все вийшло так, як ти хотіла.
Дядько Андрій теж був задоволений змінами в житті племінниці.
— Ти змінилася, — говорив він. — Стала впевненішою, дорослішою. Видно, що займаєшся улюбленою справою.
— А ви не думали переїхати до столиці? — запитала Анна. — Тато каже, що в столичних лікарнях хороші лікарі потрібні.
— Думав, — зізнався Андрій. — Тут, після смерті дружини, все нагадує про минуле. А в столиці я був би ближче до тебе.
— Тоді переїжджайте. Ми будемо справжньою сім’єю.
Навесні дядько Андрій дійсно переїхав до столиці. Влаштувався лікарем кардіохірургічного відділення в одній з провідних клінік. Зняв квартиру неподалік від Романа.
— Тепер у мене є і донька, і брат, — жартував Роман. — Справжня сім’я.
Вони часто збиралися разом: вечеряли, ходили в театри, гуляли по столиці. Анна розповідала про навчання, ділилася планами на майбутнє.
— Знаєте, — сказала вона якось весняним вечором, коли вони сиділи на терасі у батька, — я думаю, мама дивиться на нас згори і радіє. Її план спрацював, ми стали сім’єю.
— Останній урок твоєї мами, — задумливо сказав Андрій. — Урок прощення і любові.
— Так, — погодився Роман. — Ангеліна навчила нас найголовнішого: що сім’я важливіша за гордість, що любов сильніша за образи.
До кінця першого курсу у Анни вже була помітна роль у дипломній виставі старшокурсників. Роман і Андрій прийшли на прем’єру і плакали від гордості, бачачи її на сцені.
— Справжня актриса, — шепотів Роман. — Дивись, як вона живе на сцені, як відчуває партнера.
Після вистави до них підійшла заслужена артистка, одна з провідних педагогів інституту.
— Ваша донька дуже талановита, — сказала вона Роману. — У неї є те головне, що потрібно актору: здатність жити на сцені правдивим життям.
Влітку вони втрьох — Анна, Роман і дядько Андрій — поїхали на дачу. Андрій взяв відпустку і весь липень провів з ними в заміському будинку. Вони гуляли сосновим лісом, готували шашлики, читали вголос, обговорювали плани на майбутнє. Анна мріяла колись зіграти в професійному театрі, Роман планував нові вистави, Андрій звикав до столичного життя.
— Знаєте, — сказала якось увечері Анна, коли вони сиділи на веранді і дивилися на захід сонця, — мені здається, мама все правильно спланувала. Вона знала, що ми знайдемо один одного і станемо справжньою сім’єю…
