— Дуже, — чесно відповіла вона.
— Це нормально. Хвилювання допомагає мобілізуватися. Головне, пам’ятай все, чому ми вчилися, і будь собою.
Інститут Культури зустрів їх урочистою атмосферою. У фойє інституту товпилися абітурієнти з усієї країни, чулися розмови різними мовами, відчувалася напруга і очікування.
— Далі я не піду, — сказав Роман біля входу. — Ти повинна пройти цей шлях сама. Я буду чекати тебе тут.
Іспити проходили в кілька етапів. Спочатку — прослуховування, де потрібно було прочитати уривок з класичної п’єси. Анна вибрала монолог Ніни з «Чайки». Це був твір, який вони з батьком довго репетирували.
— Прекрасний вибір, — сказав один з членів комісії. — Дуже складна роль для починаючої актриси.
Анна почала читати, і поступово все інше зникло: комісія, хвилювання, страхи. Вона стала Ніною — молодою дівчиною, яка мріє про славу і любов. Голос звучав впевнено, емоції були щирими.
— Дякую, — сказав голова комісії, коли вона закінчила. — Дуже добре. Є природні дані.
Другий етап — імпровізація. Потрібно було показати етюд на задану тему. Вона отримала завдання: «очікування важливої новини». Вона згадала, як сама чекала результатів іспитів у школі, як хвилювалася перед дзвінком батька, і втілила ці емоції в невеликій сценці.
— Цікаве трактування, — зазначила одна з викладачок. — Видно, що дівчинка вміє спостерігати життя і переносити свої спостереження на сцену.
Третій етап — співбесіда. Члени комісії розпитували про мотивацію, про розуміння акторської професії та про плани на майбутнє.
— Чому саме театр? — запитав декан.
— Тому що театр дозволяє розуміти людей, — відповіла Анна. — Кожна роль — це можливість прожити інше життя, зрозуміти іншу людину. І передати це розуміння глядачам.
— А ви готові до труднощів? Акторська професія дуже складна: багато відмов, розчарувань, невизначеності.
— Готова, — твердо сказала Анна. — Я розумію, що це буде нелегко. Але я готова працювати і вчитися.
Останнім випробуванням була перевірка музичних здібностей. Потрібно було заспівати пісню під акомпанемент фортепіано. Анна вибрала романс «Белеет парус одинокий». Цю пісню любила мама, часто наспівувала її вдома.
Коли всі іспити закінчилися, Анна вийшла до батька — втомлена, але задоволена собою.
— Як пройшло? — з хвилюванням запитав він.
— Добре, здається, — відповіла вона. — Я зробила все, що могла.
— Результати оголосять через три дні, — сказав Роман. — А поки давай відсвяткуємо, ти була молодцем.
Вони пішли в ресторан, де Роман замовив святкову вечерю. За столом він розповідав доньці про свої іспити до театрального інституту багато років тому.
— Я теж дуже хвилювався, — згадував він. — Але головне було показати комісії, що у мене є пристрасть до театру, бажання розвиватися. І у тебе це є, я бачив сьогодні по твоїх очах.
Три дні очікування тягнулися болісно довго. Анна не знаходила собі місця, постійно думала про іспити, аналізувала кожне слово комісії.
— Не накручуй себе, — говорив Роман. — Що буде, те й буде. Головне, що ти спробувала.
18 серпня були оголошені результати. Анна вступила. Її прізвище було в списку зарахованих на перший курс акторського факультету.
— Я не вірю, — шепотіла вона, дивлячись на список. — Це правда?
— Правда, доню, — Роман обійняв її, і обидва плакали від радості. — Ти вступила до одного з кращих театральних інститутів країни.
Ввечері вони влаштували справжнє свято. Роман запросив своїх друзів-акторів і режисерів, які вітали Анну зі вступом.
— За нашу майбутню зірку! — піднімав тост Михайло Земляков. — За талант, працьовитість і удачу.
— За сім’ю, — додав Роман. — За те, що ми нарешті знайшли один одного.
Анна дзвонила дядькові Андрію, розповідала радісну новину.
— Дядьку, я вступила! До Інституту Культури! Уявляєте?
Коментування закрито.