— Думаю, що потрібно це перевірити. Можеш організувати повторний аналіз, але так, щоб Кольцов про це не знав?
— Зможу. Відвезу зразки в іншу лабораторію особисто.
— Зроби це. Тільки спочатку мені потрібні нові зразки.
Наступного дня Костянтин знову приїхав до Наді. Вона виглядала гірше, хвороба прогресувала.
— Я не очікувала тебе побачити, — сказала вона.
— У мене є підозра, що з аналізом щось не так. Хочу повторити.
— Костю, не муч себе. Може, я помилилася? Може, батько Даші хтось інший?
— Хто?
— Не знаю. Після нашого розриву я була в депресії… пила… Може, було щось, чого я не пам’ятаю?
— Надю, подивися на мене. Ти впевнена, що Даша не моя донька?
Вона подивилася.
— Була впевнена. Але після цього аналізу…
— Костю, а що, як я все вигадала? Що, як хвороба впливає на мою пам’ять? А що, як хтось хоче, щоб ми так думали?
Повторний аналіз зробили в іншій лабораторії. Лікар Каменєв особисто відвіз туди зразки і особисто забрав результати.
— Костю, — сказав він по телефону, — у мене є новини.
— Які?
— Позитивний результат. Ймовірність батьківства — 99,97%.
Костянтин відчув, як серце починає битися швидше.
— Ти впевнений?
— Абсолютно. Даша — твоя донька.
— А перший аналіз?
— Фальсифікація. Степан Кольцов зізнався, що хтось заплатив йому значну суму — близько чотирьохсот тисяч гривень — за підміну результатів.
— Хто заплатив?
— Жінка, блондинка, близько тридцяти. Сказала, що її звати Євгенія Сміт, але…
Костянтин уже знав справжнє ім’я цієї жінки.
— Марку, дякую. Ти врятував мені життя.
— Вітаю, Костю. Ти батько прекрасної дівчинки.
Наступні півгодини Костянтин їхав до Надії і думав про те, що скаже Світлані. А точніше, як вона пояснить свій вчинок.
Даша зустріла його, як завжди, радісно.
— А мама сказала, що ви, напевно, більше не прийдете.
— Чому ж не прийду? Я ж обіцяв піклуватися про тебе.
— Але ви ж не мій тато.
— А ось і помиляєшся, — сказав Костянтин, присівши перед нею на коліна. — Я твій тато. Найперший.
— Правда?
— Правда. Перший аналіз був неправильним.
— А другий?
— А другий показав, що ти моя донька. Найкраща донька у світі.
Даша кинулася йому на шию.
— Тату! Тату! Мамо, чуєш? У мене є тато!
Надія стояла в дверях вітальні зі сльозами на очах.
— Дякую, — прошепотіла вона.
— Нема за що. Я просто дізнався правду. А тепер мені потрібно поговорити з людиною, яка вісім років цю правду приховувала.
— Костю, будь обережний. Якщо Світлана здатна на таке, вона може бути небезпечною.
— Буду. А ви з Дашею зберіть речі.
— Навіщо?
— Переїжджайте до мене. Назавжди.
Мала відбутися остання розмова з жінкою, яка вкрала у нього вісім років батьківства. І Костянтин збирався з’ясувати всю правду.
— То ти знаєш, — сказала Світлана, коли він увійшов у їхню квартиру.
Вона сиділа в кріслі з келихом вина, виглядала спокійною, але він помітив, що її руки злегка тремтять.
— Знаю що?
Коментування закрито.