— Тоді залишимося друзями і будемо разом ростити доньку. Головне, щоб вона відчувала себе коханою і захищеною.
— А твої почуття до мене?
Костянтин взяв її руку.
— Вони нікуди не поділися. Вісім років я думав, що ти мене зрадила, але кохав усе одно. А тепер, коли знаю правду…
— Що тепер?
— Тепер хочу почати все спочатку. Повільно, обережно. Дати нам другий шанс.
Надія заплакала.
— Костю, а що як я не одужаю? Що як лікування не допоможе?
— Тоді ми проведемо разом кожну хвилину, яка у нас є. І Даша буде знати, що її батьки кохали одне одного.
— А якщо одужаю?
— Тоді у нас попереду все життя.
Через шість місяців інтенсивного лікування в найкращих клініках країни лікарі оголосили про стійку ремісію. Хвороба відступила.
— Мама здорова! — кричала Даша, танцюючи по вітальні. — Тату, мама здорова!
— Так, малечо. Мама здорова!
Надія стояла поруч, схудла, але жива. Її волосся почало відростати, а в очах знову з’явився блиск.
— Дякую, — сказала вона Костянтину. — За все. За лікування, за дім, за те, що повірив у нас.
— Дякую тобі. За те, що подарувала мені доньку, і за те, що пробачила мені ці втрачені роки. Ми обоє були жертвами чужих ігор. Але тепер ми вільні.
У день восьмого дня народження Даші Костянтин освідчився Надії.
— Надю, вийдеш за мене заміж? Вдруге і назавжди?
— Так, — відповіла вона не роздумуючи. — Звичайно, так!
— Ура! — закричала Даша. — Тепер ми справжня сім’я!
— Ми і так були справжньою сім’єю, — сказав Костянтин, обіймаючи обох своїх дівчаток. — Просто тепер це буде офіційно….
Коментування закрито.