— Діду, а ти скоро повернешся?
— Звичайно, скоро, — відповів Григорій, ховаючи сум в очах.
Санаторій виявився цілком пристойним місцем: світлі палати, ввічливий персонал, регулярні процедури. Спочатку Григорій Михайлович навіть відчув полегшення. Свіже повітря і тиша допомагали відволіктися від важких думок. Але Дениско, залишившись удома без діда, почувався самотнім.
Хлопчик звик, що Григорій завжди поруч, завжди готовий приділити увагу. Тепер же він нудьгував і постійно дошкуляв батькам запитаннями про повернення дідуся.
— Скоро, — незмінно відповідав Віктор, уникаючи подробиць. Ірина ж насолоджувалася свободою. Без зайвого шуму і старих речей будинок здавався їй ідеальним.
Вона навіть влаштувала вечірку для подруг, які захоплювалися затишком. Але Григорію Михайловичу не вистачало сім’ї. Він телефонував синові, цікавився справами, запитував про онука. Віктор відповідав, що все гаразд, але часу на візити не знаходив. Розмови ставали дедалі коротшими, і відчуття непотрібності зростало.
Одного разу, гуляючи алеями санаторію, він задумався: чи варто повертатися туди, де на нього, схоже, зовсім не чекають? Він повільно брів під шелест листя і раптово прийняв тверде рішення. Наступного дня він упакував речі, повідомив адміністратора про свій від’їзд і викликав таксі.
Коли він відчинив двері квартири, перед його очима постала зовсім інша картина. Все було перероблено, переставлено, пам’ятні йому речі зникли. На місці його старого дивана стояло дитяче ліжко, а стіни рясніли яскравими плакатами. Григорій пройшов кімнатами, але не знайшов жодного сліду своєї присутності.
На кухні теж усе було чужим: нові полиці, незнайома розстановка посуду. Григорій опустився на табурет і довго дивився у вікно, намагаючись усвідомити зміни. Незабаром клацнув замок, і увійшли Ірина з Віктором. Побачивши свекра, Ірина спочатку розгубилася, а потім нахмурилася.
— Тату, а ти чому тут? — з подивом запитала вона.
— Повернувся додому, — коротко кинув Григорій.
Віктор підійшов ближче, виглядаючи вкрай збентеженим.
— Тату, ми ж домовлялися, що ти ще побудеш у санаторії.
— А хіба це все ще мій дім? — тихо запитав батько, обводячи поглядом приміщення.
Повисла важка пауза, яку перервав Дениско, що вибіг із кімнати. Хлопчик кинувся до діда з радісним криком:
— Діду, ти приїхав!
Григорій усміхнувся, але очі залишалися сумними. Він обійняв онука, намагаючись запам’ятати тепло цього моменту.
— Денисе, йди поки пограйся, — суворо сказала Ірина.
Коли вони залишилися втрьох, напруга досягла піку. Ірина заговорила першою, і тон її був крижаним.
— Тату, не можна так просто приїжджати без попередження. У нас тепер інший уклад життя.
Григорій подивився на сина, сподіваючись на підтримку, але Віктор відвів погляд.
— Я вам заважаю?
Коментування закрито.