Зустріч пройшла блискуче. Пізніше Лія й Кирило сиділи на лавці в парку навпроти офісу з кавою в руках і спостерігали за перехожими. Повз пробігла дитина, розлякуючи голубів, а жінка в інвалідному візку впевнено спускалася пандусом. Лія відпила кави й зауважила, що ця тиша здається їй незвичною. Кирило подивився на неї й спитав, невже вона сумує за тими бурями.
«Ні, просто я думала, що вони ніколи не закінчаться», — відповіла вона. Він розуміюче кивнув. Деякий час вони сиділи в комфортному мовчанні. Вітер посилився, і листя на деревах зашуміло, мов оплески. Зрештою Кирило спитав, чи щаслива вона.
Лія замислилася й відповіла, що ще не досягла повного щастя, але вона близька до цього і почувається цілісною. «Іноді це навіть краще, ніж просто бути щасливою», — додала вона. Кирило зізнався, що так і не спитав, чому вона назвала компанію «Ясність». Лія повернулася до нього й пояснила, що раніше вважала силу вмінням терпіти й мовчати.
«Але ясність — це інше, — продовжила вона. — Вона чесна й гостра. Вона розрубує нав’язані тобі історії про те, хто ти є». Лія зробила паузу, спостерігаючи, як вітер грається в кронах дерев. Вона зізналася, що надто довго дозволяла іншим переписувати своє життя, а «Ясність» — це її спосіб написати все заново.
Кирило кивнув і сказав: «Ти це зробила». «Ми це зробили», — виправила вона. Їм більше не були потрібні слова. Сонце почало хилитися до заходу, відкидаючи довгі золоті тіні на міські вулиці. Лія підвелася з лавки й узяла Кирила за руку — таку надійну, теплу й рідну.
Вони рушили вперед, але не в пошуках безпеки чи порятунку. Вони йшли до чогось заслуженого — до нового життя, де її історія, нарешті, належала тільки їй.
