— У неї від найменшого навчального стресу відразу жахливі мігрені починаються, у неї постійно артеріальний тиск скаче до небес, їй спокій потрібен. Діана, смертельно втомившись від цього нескінченного, абсурдного спектаклю одного бездарного актора, з таємною надією перевела благальний погляд на свого законного чоловіка. — Женю, ну скажи ж ти хоч щось вагоме, чоловіче на захист нашої власної, молодої сім’ї, вгамуй матір.
Євген украй незграбно й дуже нервово, мов вуж на гарячій сковорідці, пововтузився на своєму жорсткому дерев’яному стільці, старанно уникаючи прямого погляду дружини. Його трохи одутле, пом’яте обличчя в цю напружену секунду виражало глибоку, майже фізично болісну, боягузливу внутрішню боротьбу. Він жалюгідно розривався між тваринним, дитячим страхом перед владною матір’ю й жалюгідними рештками свого кволого, задавленого здорового глузду.
На превеликий жаль Діани, його первісний синівський страх очікувано здобув беззаперечну перемогу чистим нокаутом буквально на другій секунді цього жалюгідного мисленного поєдинку. — Діан, ну правда, ти ж сама все чудово бачиш, ситуація в нас у родині склалася зовсім безвихідна й критична, — жалюгідно промимрив він, дивлячись у порожню чашку. — Мама вже всі офіційні, суворі кредитні договори в банку своїми руками підписала, зворотного шляху тепер точно для нас немає.
— Не можемо ж ми тепер просто так, по-свинськи, взяти й кинути їх обох напризволяще з цими непідйомними боргами сам на сам. — Ну, подумаєш, велика біда, трохи почекаємо ми зі своєю власною іпотекою якийсь жалюгідний, швидкоплинний рік-другий, не помремо ж. — Зате наша спільна Олена спокійно, без нервів довчиться, престижний диплом отримає й нарешті великою, шанованою людиною в столиці стане.
— Рік-другий ти мені зараз кажеш почекати з нашими планами на життя? — їдко, зриваючись голосом, перепитала Діана, відчуваючи, як усередині закипає чиста лють. — Ця кабальна іпотека офіційно оформлена рівно на тридцять років, Женю, на цілих тридцять довгих, болісних років! — Ти справді своєю порожньою, наївною головою щиро думаєш, що твоя Олена за п’ять років радісно побіжить її сама за свій рахунок закривати?
— Та вона на той час уже намертво, до кісткового мозку звикне, що за неї всі її дорослі проблеми вирішують і стабільно платять багаті родичі-лохі. — Тобі просто шкода своїх накопичених копійок, так, зізнайся чесно? — Тамара Іллівна стрімко пішла в чергову психологічну атаку, різко змінюючи тактику на агресивно-звинувачувальну. — Шкода безвідплатно допомогти рідній, єдинокровній кровиночці чоловіка міцно стати на ноги в цьому тяжкому, жорстокому житті!
— А ми ж до тебе завжди від самого першого дня з усією відкритою душею й чистим, люблячим серцем ставилися, як до рідної доньки. — Я тобі он найкращих домашніх, екологічно чистих яблук три години на собі тягла, горба надривала, а ти — безсоромна, холодна й розважлива егоїстка. — От як у святу воду дивилася й цілком мала рацію моя мудра старша сестра, покійна тітка Валя.
— Вона мені ще перед вашим дурним весіллям чесно казала: «Не бери ти, Томо, цю розважливу, хитру хижачку собі в невістки, наплачешся». — «Вона свою фінансову вигоду ніколи в житті не проґавить, а ваше останнє майно хитрістю й ласкою забере й за вітром пустить». Діана з почуттям глибокої, непереборної фізичної відрази подивилася на яблука, що стрімко гнили й випускали кислий сморід у темному коридорі.
Навколо цієї липкої, смердючої, розкладеної купи вже почали радісно кружляти перші, невідомо звідки взяті гидкі, дрібні плодові мушки. — Я категорично не буду ні за що платити в цій вашій кричущо абсурдній, шахрайській схемі, — гранично чітко, холодно й карбуючи кожне слово, вимовила вона. — І це моє остаточне, залізобетонне рішення, яке більше не підлягає абсолютно жодному подальшому обговоренню чи торгу в цьому домі.
— Як ти чудово знаєш, у нас із тобою, Женю, за нашою давньою, дошлюбною домовленістю існує частково роздільний сімейний бюджет. — От винятково зі своєї особистої, чесно заробленої фінансової частини, дорогий чоловіче, ти можеш платити за що тільки твоїй душеньці заманеться. — Але обов’язкову, фіксовану оренду цієї квартири й базові продукти харчування ми з тобою, як і раніше, ділимо суворо навпіл щомісяця.
— Якщо тобі якимось неймовірним, чарівним чином вистачить твоїх решти мізерних кишенькових грошей на щомісячну оплату величезної іпотеки сестри — прапор тобі в руки, вперед із піснею. — Але жодна копійка з моїх особисто зароблених, тяжкою працею діставшихся мені грошей на цю дурну авантюру ніколи в житті не піде. — Ви тільки подивіться на неї, люди добрі, от як вона раптом нахабно заспівала! — свекруха картинно, з гучним театральним стогоном схопилася за свої неосяжні груди в районі серця.
— Женю, синочку мій бідний, ти взагалі своїми вухами чуєш, якими хамськими словами вона з твоєю рідною, хворою матір’ю розмовляє? — Вона ж тебе вже давно під свій жорсткий, феміністичний каблук щільно загнала, кожною заробленою копійкою тепер дорікає й принижує чоловічу гідність. — Мамо, ну будь ласка, я тебе дуже прошу, заспокойся негайно, тобі ж категорично не можна нервувати, тиск знову підскочить до кризу, — метушливо, як квочка, закудкудакав зблідлий Женя.
Він перелякано, зносячи стільці, кинувся до навісної кухонної шафки з ліками в пошуках рятівного, смердючого пухирця старого корвалолу. При цьому він устиг кинути на свою непохитну, холодну дружину повний німого страждання й глибоко докірливий, щенячий погляд. «Ну навіщо ти так різко з нею, можна ж було м’якше й хитріше все вирішити», — виразно читалося в його почервонілих від хвилювання, жалюгідних очах…
