Вона лежала безмовно, наче справжня казкова спляча наречена, що лише чекає на поцілунок свого вірного принца, аби прокинутися від довгого тяглого сну. Навколо її останнього траурного ложа тісним непорушним кільцем стояли глибоко опечалені, цілком розбиті тим страшним горем численні родичі та вірні друзі сім’ї. А її вбита невідворотним горем, миттєво постаріла за кілька місяців мати рвалася в голос, розбиваючи свої худі тремтячі руки.
Поруч, біля самого узголів’я безчасно померлої, немов окам’янілий наглядач, завмер блідий, сильно осунувшийся від безсонних ночей і виплаканих сліз Олексій. Він міцно, аж до побіління суглобів і кісточок пальців, стискав у своїх тремтячих холодних руках неймовірно красивий, але так моторошний прощальний букет живих квітів. Він стояв зовсім нерухомо, наче витесаний із мармуру, і лише беззвучно, не приховуючися від натовпу, проливав великі нестерпно мужні сльози на полірований край труни.
Молодий, розбитий горем юнак назавжди, безповоротно прощався зі своєю першою, єдиною й неповторною, так несправедливо короткою, але такою яскравою й чистою любов’ю. Іскренно, не стримуючи емоцій, навзрид плакала вся їх велика громада, провожаючи в останню печальну путь цю так передчасно втрачену дівчину. І всім здавалося, що разом зі скорботними людьми дуже гірко плакав саме сіре, низько нависле зимове небо, щомиті співчуваючи цій невідворотній людській втраті.
Воно щедро, зовсім не жаліючи своїх запасів, осипало промерзлу тверду землю великими пухкими й іскрячимися сріблястими сніжинками, що м’яко падали просто на заплакані обличчя скорботних. Природа наче дбайливо материнською ніжністю встеляла кришталево чистим, що мерехтить у бліхому світлі, м’яким білим килимом її останню, надзвичайно сумну дорогу до вічного спочинку. Ця трепетна густа снігова пелена назавжди безжально приховала під собою всі сліди тієї короткої, але напрочуд прекрасної дівочої долі, що трагічно обірвалася на самому зльоті.
