Олексій ловив себе на тому, що замикає двері навіть удень і перевіряє вікна перед сном. Але Рустам адаптувався швидше. Він ніби одразу зрозумів: усе, небезпеки більше немає. Тепер просто жити.
Щоранку все починалося однаково. Спочатку тиша, потім кроки Рустама по підлозі. Потім він вставав, відчиняв двері, виходив на ґанок, вдихав ранкове холодне повітря і дивився, як пара піднімається від чашки кави. Рустам лягав біля ніг, поклавши морду на лапи, і спокійно чекав.
Іноді він виходив у ліс не заради полювання, не заради здобичі. Просто ходив. Сокира за плечем, термос у рюкзаку. Він ішов на весь день і лише під вечір повертався — з хмизом, грибами, іноді з рибою. Працював руками. Це було єдине, що давало відчуття, що він живий.
Сусіди, точніше ті нечисленні, хто жив поруч, не лізли в душу. Один, місцевий механік на ім’я Волт, запропонував йому підробіток — лагодити паркани, пиляти дрова. Олексій не відмовився. Він не шукав друзів, але й ворогів у нього тут не було.
— Ти звідки? — якось запитав Волт.
— Здалеку, — відповів Олексій.
Цього виявилося достатньо. Раз на місяць він їздив у місто, купував їжу, рибальські снасті, книги. Іноді брав старі номери газет, ніби шукав там згадки про себе, але про нього вже давно не писали. Світ забув. І це було добре. Рустам сидів поруч у машині, дивився у вікно, тихо пирхав, коли проїжджали повз байкерів. Він усе ще пам’ятав запах. Олексій це відчував, але тепер жоден із них не викликав тривоги. Ті, хто мали сісти, сіли. Решта зникли.
Одного разу до нього приїхав Грін. Без форми, без машини зі спецсигналами, на старому пікапі, з сумкою в руках. Він вийшов, привітався, сів на ґанок і мовчки відкрив пиво.
— Ось ти де, — сказав він.
— А де б мені ще бути?
Грін кивнув.
— Права не відновив?
— Не хочу, я більше не в системі.
— Ти ж був хорошим копом.
— Більше не важливо.
Вони мовчали хвилин десять, потім Грін поставив сумку на підлогу.
— Тут документи, якщо колись захочеш відновитися. І ще ось…
Коментування закрито.