— Ми перевірили байкерів, — сказав Грін. — Їхня остання адреса — покинуте господарство на півночі країни. Поїхали два тижні тому. Але якщо підтвердиться, що на відео вони… — Він замовк. — Це буде гучно.
— Софію вбили через мене, — глухо сказав Олексій. — Я закрив брата одного з них шість років тому. За наркотики, зброю. Він отримав двадцять.
Грін кивнув:
— У тебе був мотив, але тепер у нас нові докази.
Тим часом Рустам був у притулку. Звичайний міський притулок на околиці. Джек Пірсон, мисливець, здав його туди, вирішивши, що зробив усе, що міг. Але пес не хотів залишатися. Він скавучав, гарчав, а одного разу ледь не прогриз металеві двері вольєра. Службовці сміялися: «Цей ніби знає, що десь там не закінчив справу». Вони не розуміли, наскільки це було близько до істини.
У базу даних криміналістів зайшов запит: «Порівняти ДНК з одягу Софії Рендалл із профілем Блейка Гарріса та Чарлі Грубера». Відповідь прийшла через два дні. Збіг 99,8%. Два зразки ідентифіковані. Олексій Морозов виключений.
Через тиждень під покровом ночи, у супроводі озброєної охорони, Олексій сидів у чорному фургоні. Його везли у федеральну будівлю. Він усе ще вважався в’язнем, але це було вже тимчасово. У кабінеті прокурора він побачив ті самі кадри з камери. Тіні, голоси, хрип Софії, сміх. Усе, що він стримував у собі, прорвалося. Але не сльозами, ні — холодним гнівом.
— Ви заарештували їх? — запитав він.
— Одного, — відповів прокурор. — Блейк Гарріс. Знайшли в будинку на кордоні штату. Другий у бігах. Але з ДНК ми його витягнемо з-під землі. Що з вироком? Сьогодні Верховний суд переглядає рішення. Ти повернешся до в’язниці, але вже у статусі тимчасово звільненого під захист. Тебе виправдають.
Олексій повільно кивнув.
— Я хочу, щоб мені повернули Рустама.
Рустам сидів біля вікна у вольєрі і не відривав погляду від дороги. Коли ворота відчинилися і в будівлю зайшов Олексій, пес не загавкав і не завив. Він просто встав, як солдат, що побачив командира. Олексій підійшов, опустився на коліна. Пес ткнувся в груди, і вперше за весь час Олексій дозволив собі, хоч на хвилину, заплющити очі і нічого не відчувати, крім шерсті під пальцями та теплого дихання друга.
Але правосуддя — річ повільна і зла. Байкери найняли адвокатів, заявили про підробку доказів, тиск. Один із присяжних нібито мав упереджену думку. Почався скандал, ЗМІ вибухнули. Ім’я Олексія знову з’явилося в заголовках, уже не як ім’я вбивці, а як ім’я людини, якій майже зламали життя. «Детектив, звинувачений у вбивстві, виправданий після появи доказів, знайдених його собакою». Заголовок звучав як сценарій фільму, але для Олексія це було не кіно. Це було життя, яке в нього забрали і яке тепер треба було повертати по шматочках.
Останній суд тривав шість годин. Суддя перечитав матеріали, прокурор подав клопотання про скасування вироку. У фіналі все було сказано однією фразою: «Олексій Морозов повністю виправданий і звільнений».
Він вийшов на вулицю, де біля східців будівлі стояв Рустам. Без повідця, без нашийника. Просто стояв. Вони мовчки пішли геть.
Свобода — річ дивна. Коли вона у тебе є, ти не помічаєш її. Коли відбирають, ти дихаєш по-іншому. Олексій відчув це в перший день після звільнення, коли прокинувся в дешевій мотельній кімнаті під шелест кондиціонера, а не під крики наглядача. Він лежав на ліжку в одязі, який йому видали при виході, і слухав, як Рустам тихо сопе поруч на підлозі. Він не знав, куди їхати. У нього не залишилося друзів, сім’я роз’їхалася по різних штатах, а ті, хто був поруч, відвернулися.
Телефон, виданий йому поліцейським управлінням, завібрував. СМС від Гріна: «Гарріс здав другого. Чарлі Грубер. Завтра екстрадиція. Хочете бути присутнім?»
Олексій не відповів. Він не хотів бути присутнім. Він хотів, щоб усе це скінчилося.
Наступного дня він усе ж поїхав до будівлі суду. Не щоб брати участь, а щоб подивитися. Фургон із ув’язненим під’їхав під охороною. Вийшов чоловік із довгим брудним волоссям і в зім’ятій куртці. Чарлі Грубер. Той самий, що реготав на відео, утримуючи Софію.
Олексій стояв за рогом. Його ніхто не помітив. Крім одного. Чарлі. Він повернув голову і застиг. Їхні погляди зустрілися на пару секунд. І в цих секундах Олексій побачив страх. Справжній. Той самий, який не видають на суді. Він знав: людина, яка вбила, тепер житиме в страху. Як жив він сам.
Через два тижні почався судовий процес уже проти Гарріса та Грубера. Прокурор викликав свідків, експертів із ДНК, фахівців із відеомонтажу. Захист намагався оскаржувати карту пам’яті, заявляючи, що вона могла бути підкинута. Але головне було в іншому. На одній із плівок, знайдених у Гарріса, слідчі знайшли шматок відео, де той хвалився:
— Та ми цього мусора просто закопали. Ще б пак, хто його слухати стане після такого.
А потім ще фраза:
Коментування закрито.