Там же нічого немає, порожньо! Самий будівельний мотлох. Я спеціально замкнула його, щоб не лазили всякі волоцюги».
Дмитро не слухав її лепету, продовжуючи йти до мети. Він підійшов до сараю і побачив, що на іржавих петлях висить новенький, блискучий навісний замок.
«Навіщо на старому сараї з мотлохом такий потужний новий замок, Олено?» – запитав він, не повертаючись до дружини. Вона зам’ялася, підбираючи слова. «Ну, я ж кажу, щоб ніхто сторонній не заліз.
Бомжі всякі ходять. Дай мені ключ від замка». «У мене його немає з собою.
Я його, здається, загубила», — швидко промовила вона. «Дімо, ходімо в дім, будь ласка.
Ти втомився з дороги, тобі треба відпочити, прийняти душ». Вона спробувала взяти його за руку, але він відсмикнув її різко, як від відкритого вогню.
Її брехня була настільки очевидною, настільки жалюгідною і липкою, що у нього потемніло в очах. Він уважно подивився на маленьке, затягнуте віковим павутинням віконце сараю, і йому здалося, що там, у глибині темряви, щось мигнуло.
Дмитро більше не промовив ні слова. Він обійшов сарай навколо, вишукуючи очима що-небудь важке. Біля зони барбекю він помітив важкий декоративний камінь, що був частиною альпійської гірки.
Він без видимих зусиль підняв камінь і рішуче підійшов до дверей. Олена істерично закричала: «Дімо, не треба!
Що ти робиш, ти ж усе зламаєш! Відійди негайно!» — крижаним тоном наказав він.
Вона в страху відсахнулася, налякана виразом його обличчя — він ніколи раніше не дивився на неї так. Це був погляд абсолютно чужої, смертельно небезпечної людини.
Він розмахнувся і з усієї сили обрушив камінь на замок. Пролунав противний скрегіт металу, і після другого удару дужка замка не витримала.
Замок із брязкотом упав у траву. Дмитро відкинув камінь убік, схопився за стару дерев’яну ручку і з силою рвонув двері на себе. Двері з жалібним стогоном піддалися, відкриваючи чорний, смердючий отвір.
Перше, що вдарило в ніс, був жахливий, нестерпний сморід — пекельна суміш нечистот, прілої соломи та запаху задавненої хвороби. Коли очі трохи звикли до напівтемряви, він побачив картину, яка змусила його застигнути на місці, а кров у жилах перетворитися на лід. У далекому кутку, на купі брудного ганчір’я, зщулившись у клубок, сиділа маленька, висохла старенька.
Її сиве волосся було сплутане в ковтуни, обличчя вкрите шаром бруду, а очі, величезні й сповнені тваринного жаху, дивилися на нього з темряви. На ній була якась рвана фуфайка, а ноги були сяк-так загорнуті в стару діряву ковдру. Поруч із нею прямо на земляній підлозі стояла собача миска з каламутною водою і тарілка із засохлими хлібними кірками.
Це була його мати. Його рідна, кохана мама, Надія Петрівна. Вона дивилася на того, хто увійшов, і зовсім не впізнавала його.
Вона дрібно тремтіла чи то від пронизливого холоду, чи то від дикого страху. Дмитро зробив невпевнений крок уперед, його ноги стали ватяними.
«Мамо!» – прошепотів він, і голос його зрадницьки зірвався. Старенька здригнулася від звуку і спробувала відповзти далі, впитися в найтемніший куток, немов зацьковане звірятко. Вона щось незв’язно бурмотіла собі під ніс, якісь уривчасті фрази.
Олена стояла за його спиною, її обличчя стало білим як полотно. «Це зовсім не те, що ти думаєш! Вона збожеволіла, чесне слово!
Вона сама сюди прийшла жити, я не могла її витягнути звідти. Вона кидалася на мене з кулаками», – жалібно залепетала вона, розуміючи, що все скінчено. Дмитро повільно повернув голову і подивився на дружину.
У його очах більше не було ні любові, ні жалю, ні навіть люті. Там зяяла лише чорна, бездонна порожнеча, яка була страшнішою за будь-який крик і погрози. Він знову перевів погляд на матір.
Він опустився перед нею на коліна, прямо в бруд і нечистоти. «Мамо, це я, Діма, твій син». Я повернувся додому.
Він обережно простягнув до неї руку, і вона здригнулася, але не відсторонилася. Вона вдивлялася в його обличчя, і в її згаслих очах на мить спалахнула боязка іскорка впізнавання.
«Дімочка», – прошелестіли її потріскані, сухі губи. «Це правда ти?» «Так, мамо, це я», – відповів він, і по його неголеній щоці скотилася перша скупий чоловіча сльоза, гаряча і пекуча.
Він дбайливо взяв її змарнілу, крижану долоню у свою. Шкіра була сухою, як пергамент, і шорсткою. Він помітив на її зап’ястях і щиколотках темні кільцеві садна, що вже майже загоїлися, немов сліди від мотузок.
Він підняв на Олену погляд, сповнений такої концентрованої ненависті, що та в жаху відсахнулася і притиснулася спиною до стіни сараю. Дмитро обережно, як найбільшу дорогоцінність, підняв матір на руки. Вона була легкою, немов дитина.
Він виніс її з цього смердючого пекла на денне світло. Він поніс її в будинок, у цей тепер чужий, стерильний особняк. Він пройшов повз заціпенілу від страху Олену, навіть не удостоївши її поглядом.
Він піднявся на другий поверх, ударом ноги відчинив двері в гардеробну — колишню кімнату матері — потім розвернувся і пішов у їхню спальню. Він підійшов до величезного ліжка і дбайливо опустив матір на білосніжне шовкове покривало, бруднячи його брудом і соломою. Вона дивилася на нього знизу вгору, і по її зморшкуватих щоках текли струмки сліз.
«Пробач мені, синку, я не вберегла наш дім», – прошепотіла вона. «Це ти мені пробач, мамо», – тихо сказав він, гладячи її по сплутаному сивому волоссю. «Це я тебе не вберіг».
Він вийшов зі спальні і щільно зачинив двері. Олена все ще стояла на першому поверсі, її била велика дрож. «Що ти збираєшся робити?» – перелякано запитала вона, коли він з’явився на сходах.
Дмитро повільно спускався сходами, і кожен його важкий крок лунко віддавався в гробовій тиші будинку. Він підійшов до неї впритул. Вона була нижчою за нього на голову…
Коментування закрито.