Невдовзі на об’єкт прибули виконроб і поліцейський патруль: молодий лейтенант і досвідчений капітан тут же натягнули огороджувальну стрічку і приступили до фотофіксації. Олексій дав первинні свідчення, вказавши на розбиту кладку і підтвердивши, що рюкзак ніхто не відкривав. Капітан похвалив будівельників за пильність і натякнув, що вони випадково зрушили з мертвої точки одну з найгучніших нерозкритих справ в історії міста.
Поки експерти дбайливо упаковували старий ранець у пластиковий контейнер, виконроб поплескав Олексія по плечу, передрікаючи швидку навалу репортерів. Будівельник лише мовчки кивнув, розуміючи, що ця покрита пилом річ стане тригером, який змусить увесь Лісовий заново пережити стару трагедію. Новина про знахідку розлетілася вулицями швидше за степову пожежу, сколихнувши спогади старожилів.
Один із ветеранів педагогічної праці, Михайло Іванович, підтвердив пресі, що прекрасно пам’ятає того світлого хлопчика, якого шукали всім миром. Журналісти облягали адміністрацію школи, намагаючись з’ясувати, у кого був доступ до цегляної кладки в далекому 1966 році. Тим часом у поліцейській лабораторії експерти вкрай обережно відкрили крихкий від часу ранець.
Всередині виявилися зотлілі зошити, підручники та іржавий ланч-бокс із залишками фольги. Але справжньою бомбою став крихітний, складений у кілька разів зошитовий аркуш, захований у потайній кишені. На пожовклому папері кострубатим дитячим почерком було виведено страшне послання: «Він не відпустить мене, якщо я не буду мовчати».
Докази негайно відправили на дактилоскопію в надії виявити сліди пальців або біоматеріал злочинця. Лісовий буквально гудів від жаху, усвідомивши, що найстрашніші міські легенди про маніяка виявилися гіркою правдою. Слідчі підняли з архівів стару справу, щоб заново проаналізувати плани будівлі та виявити приховані комунікації.
Згідно з БТІ, стіна мала бути монолітною, що доводило: схованка була обладнана штучно. Текст записки не залишав сумнівів — Івана утримували на території школи насильно, погрожуючи розправою. Під підозру знову потрапив увесь склад працівників установи того часу, що мав зв’язки ключів.
З’ясувалося, що крім сторожа, увагу сищиків привернув нічний помічник бібліотекаря Віктор Степанович, який звільнився і поспішно покинув місто відразу після трагедії. Робітники продовжили демонтаж стін і незабаром натрапили на приховану вузьку комірчину, не позначену на жодному плані. Приміщення було забите будівельним сміттям, але людських останків там, на подив слідства, не виявилося…
