«Добре», — відповів Макс і зайшов усередину, шукаючи в натовпі Анютку. Та пробиралася до виходу з клубу, але потрапила в затор. Охочих подивитися на бійку, яка, на щастя, закінчилася лише одним добрим копняком, було чимало.
«Нам треба йти», — крикнув Макс на вухо Ані, намагаючись перекричати гучну музику. Аня кивнула, потім відповіла, що її куртка залишилася в гардеробі. Макс узяв дівчину за руку, і обоє почали пробиратися через зал.
Це було на іншому боці приміщення. Увесь народ повертався на танцпол, бурхливо обговорюючи побачене видовище з Максом у головній ролі. Молодих людей раз у раз відносило не туди, тому похід до гардероба затягнувся на цілих п’ятнадцять хвилин.
Узявши нарешті куртку, Макс і Аня попрямували до виходу з клубу, але тут раптом залом пронеслася хвиля обурення. Наблизившись до дверей, молоді люди зрозуміли, у чому річ. Перед ґанком «Шторму» стояло кілька поліцейських машин і один мікроавтобус із силовиками.
Вихід із клубу заблокували. Обурені відвідувачі, які вже було зібралися додому, голосно лаялися з правоохоронцями на ґанку, але вже за хвилину всі зайшли назад. Подив завис у повітрі й тривав без малого пів години.
Увесь цей час люди в цивільному, схоже, слідчі або оперативники, розмовляли з охоронцями. Після цього один із них знайшов у натовпі Макса й указав на нього пальцем. Поліцейський у цивільному попрямував у бік хлопця, а той навіть не зрушив з місця.
Він був готовий відповісти за свій вчинок, якщо це стосувалося недавнього копняка на адресу Аниного кривдника. Але поліцейський ішов зовсім не по це. «Доброї ночі», — привітався він, звертаючись до Макса, — «ви не могли б пройти зі мною?»
«З якого питання?» — спокійним тоном поцікавився Макс. «Нам потрібні ваші свідчення у справі про серйозний злочин, що стався сьогодні за цим клубом». «Злочин?» — дивувався Макс, додаючи, що зовсім нічого про це не знає.
«Чудово», — відповідав поліцейський, — «так і напишете». Нічого не вдієш, Максові довелося підкоритися й пройти за правоохоронцем. Останнє, що побачив Макс у тому злощасному клубі, була токсична усмішка недавнього кривдника.
Той дивився на Макса, вишкірявся й показував лише йому зрозумілі жести. Макс не зрозумів, що цей гидкий тип хотів сказати, але здогадувався про його причетність до цієї дивної події. Найнеприємніші події розгорнулися вже у відділку.
Із розряду свідків Макс швидко перетворився на підозрюваного. Йому вдягли кайданки й помістили до слідчого ізолятора. У справі проходили підставні свідки — відвідувачі клубу, які нібито бачили Макса на місці скоєння злочину.
Ключовим стало те, що вихід Макса з клубу в зазначений у протоколі час підтвердив один з охоронців, який, за його словами, чергував на вході. Коли Максові нарешті дали слово, він запитав у поліцейських, вказуючи на свідків і чоловіка у формі охоронця. «А ви певні, що ці люди взагалі були в клубі?»
«Подивіться, чи є в них ультрафіолетові печатки на зап’ястях. Товариш охоронець не дасть збрехати, вони таврують такими знаками всіх, хто приходить до закладу, можу показати своє клеймо». Макс засукав рукав на правій руці, демонструючи печатку, поставлену перед входом.
«Ну що ж ви мовчите, шановний?» — продовжував Макс, звертаючись до охоронця, і раптом хлопця осяяло. «Я зрозумів, ви ж там узагалі не працюєте, подивіться на нього!» Тепер молодий чоловік повернувся до поліцейських, закликаючи їх до здорового глузду…
