У чоловічка очі трохи округлилися, коли він побачив хлопця в яскравій військовій формі, прикрашеній аксельбантами, значками та іншою строкатою атрибутикою. Він різко відскочив убік, поступаючись дорогою молодому солдатові. Макс кивнув чоловікові на знак подяки й забіг до під’їзду.
Підіймаючись сходами, Макс думав про те, як же все-таки поєднуються ці білі лілії з букета, який він купив для Ані, з його білосніжним аксельбантом. Аня неодмінно це оцінить, адже вона дуже любить, коли в образах людей можна знайти таке гармонійне поєднання. Нарешті Макс піднявся, натиснув на кнопку дзвінка, і дівчина, яка відчинила двері, на мить утратила дар мови, а потім кинулася в обійми свого хлопця.
«Дурненький», — шепотіла Аня, а по її обличчю текли сльози. «Я мало не збожеволіла від чекання, для мене кожен день уже тягнувся як ціла вічність». «Не повіриш, для мене теж», — щиро усміхнувся Макс.
Обличчя Ані трохи змінилося, вона насупила брови й легенько вдарила Макса по плечу. «Ти що витворяєш?» — раптом завелася вона. «Я хотіла накрити на стіл, коли ти приїдеш, випити шампанського з тобою й батьками».
«А чим мені тебе зараз зустрічати, пельменями з магазину, я ж зовсім не готувалася?» «Нічого не треба», — трохи злякавшись напору дівчини, виправдовувався Макс. «Я зараз побіжу додому, а за кілька годин зайду по тебе, і ми підемо в кафе, тільки ти та я».
«Не хочу, щоб хтось нам заважав, а з твоїми й моїми рідними ми посидимо завтра, гаразд?» «Гаразд», — усміхнулася Аня і ще раз міцно обійняла свого коханого. Повернувшись додому, Макс зняв нарешті красиву, але добряче набридлу парадну форму, вдягнув зручні джинси й легку толстовку.
«Куртку вдягни», — наполягала мама. «Увечері на вулиці прохолодно, літо ж іще не настало». «Мамо, та ж травень надворі», — усміхнувся Макс, зав’язуючи шнурки черевиків.
«Чим тобі травень не літо, друзів хоч провідав?» — поцікавилася мама. «А що друзі?» — відповів син. «Завтра побачимося, нікуди не дінемося, а сьогодні я хочу побути з Анюткою».
«На сьомому небі, мабуть, твоя Анютка», — припустила мама, примружуючи око. «Ще б пак», — сказав Макс, поцілував маму в щоку й вийшов із квартири, на ходу прощаючись. «Гаразд, мамо, повернуся нескоро».
Якби Макс знав, наскільки правдивими були його слова про «повернуся нескоро», то попрощався б із матір’ю, яку до того не бачив цілий рік, тепліше й щиріше. Але так буває, що ми не знаємо, де будемо завтра і як доля повернеться до нас найближчим часом. Макс привів Анютку до найромантичнішого кафе в місті…
