— Іван Зотов. Хлопчик із хорошої лікарської родини. Сказав, що пішов стопами батьків, у медичний.
— Яке йому до нас діло?
— Шукав зустрічі з тобою.
— Мамулю, я на дух не переношу нікого з цієї зграї. Якщо ще раз набере — відповідай, що я переїхала на інший кінець світу або зовсім померла! — з роздратуванням кинула студентка і зникла за дверима ванної.
Насправді Ваня їй таємно симпатизував, але різниця в статусі здавалася нездоланною. Де вона, жалюгідне Опудало, і де спадкоємець престижної династії лікарів? Варто визнати, Зотов ніколи не брав участі в її цькуванні, але й на захист не ставав. Мабуть, не вистачало сміливості суперечити П’ятакову і компанії.
Зараз Віра обводила поглядом цих людей і заново переживала весь той шкільний біль. До горла підкотив зрадницький клубок, а очі защипало від сліз. Але вона не зробить їм такої приємності. Плакати через цих жалюгідних снобів, що міряються мікроскопічними діамантами, вона точно не стане. Жінка потягнулася за келихом, збираючись взяти слово, як раптово приміщення занурилося в темряву.
Серед гостей прокотився гул невдоволення, який перервав суворий металевий голос:
— Науме Сергійовичу, потрудіться пояснити, що відбувається.
— Ми знову зіткнулися з неполадками…
— Я неодноразово вимагала розібратися з електрикою!
— Усі неполадки були усунені, Віро Іванівно. Можливо, це аварія на міській лінії.
— А уявіть, якби у нас гуляло масштабне весілля? Я сотню разів попереджала: за найменші ризики буду звільняти без розмов. Яких заходів вжито на даний момент?
— Віро Іванівно, дозвольте…
— Негайно вмикайте генератор. Чекаю на вас у своєму кабінеті через десять хвилин. Виконувати.
Спалахнуло освітлення, і в ресторані запанувала гробова тиша. Присутні застигли з виделками в руках. Усі погляди схрестилися на Вірі, яка як ні в чому не бувало дегустувала порцію крабового салату.
— Подруго, я не недочув? Це зараз твої розпорядження були?
