— Все добре, мамо, не хвилюйся.
Але всередині все кипіло. Він дивився на матір, на її тремтячі руки, на страх в очах, на сиве волосся і розумів: відступати нікуди. Ці мажори зламали її. Довели до інфаркту. Просто тому, що могли. Просто тому, що їм було нудно.
Андрій сидів на кухні, пив чай, дивився у вікно. Рішення було прийнято. Помста буде жорсткою. Вони дізнаються, що значить бути слабким. Вони дізнаються, що таке справжній страх. І запам’ятають це назавжди.
Кирила взяли в суботу вночі. Льоха стежив за ним три дні і знав: кожні вихідні Кирило зависає в клубі «Формат» на Кольцовській. Приїжджає близько одинадцятої вечора, йде до третьої-четвертої ранку. Зазвичай п’яний. Машину залишає на парковці за клубом. Там темно, камер мало.
Андрій, Сірий і Костян приїхали заздалегідь. Припаркувалися в тіні біля далекого кута. Чекали. В машині було тихо, тільки зрідка Костян хрустів пальцями. Сірий курив, дивився у вікно. Андрій мовчав, перевіряв телефон. Заряджений повністю, камера працює.
О 3:20 Кирило вийшов із клубу. Йшов, хитаючись, із двома дівчатами під руку. Довів їх до таксі, сунув грошей, відправив. Дівчата поїхали. Кирило пішов до свого BMW, дістаючи ключі з кишені. П’яний, ледь стояв на ногах.
Андрій вийшов першим. Швидким кроком підійшов ззаду. Кирило обернувся і не встиг нічого зрозуміти. Андрій ударив його в сонячне сплетіння — коротко, точно. Кирило зігнувся, повітря вийшло з легень. Костян підхопив його під руки, потягнув до машини. Сірий відчинив багажник старої «Газелі», яку взяли спеціально для цього. Кирила запхнули всередину, заклеїли рот скотчем, зв’язали руки за спиною. Все зайняло секунд двадцять, ніхто не бачив.
Поїхали на промзону. Дорога зайняла хвилин п’ятнадцять. Кирило в багажнику стукав ногами, намагався кричати через скотч — марно. Андрій сидів на передньому сидінні, дивився у вікно. Обличчя кам’яне, думки холодні. Згадував матір на колінах, сльози на її обличчі, голос того хлопця: «Танцюй, бабцю».
Приїхали. Покинутий цех зустрів їх темрявою і запахом цвілі. Костян і Сірий витягли Кирила з багажника, потягли всередину. Андрій увімкнув ліхтар на телефоні, освітив кут, де стояли стільці. Туди. Кирила кинули на стілець, прив’язали ланцюгом: руки за спину, ноги до ніжок. Скотч із рота зірвали.
Кирило задихав, закашлявся, розплющив очі. Побачив Андрія перед собою. Обличчя побіліло.
— Ти… Ти що твориш, псих? Відпусти мене негайно! Мій батько…
Андрій ударив його по обличчю. Не сильно, але відчутно. Кирило замовк, кров потекла з розбитої губи.
Андрій присів перед ним навпочіпки, подивився в очі:
— Пам’ятаєш, як ти знімав мою матір на відео? Як ти змушував її танцювати? Для приколу?
Кирило мовчав, дихав важко. Андрій дістав телефон, увімкнув камеру.
— Зараз я зніму тебе. Теж для приколу.
Кирило спробував смикнутися, але ланцюги тримали міцно.
— Слухай, мужику, це все… непорозуміння. Ми просто пожартували. Не хотіли нікого образити. Давай я тобі заплачу, га? Скільки треба? Сто тисяч? Двісті? Я дістану.
Андрій мовчав, встав, кивнув Костяну. Той підійшов ззаду, завдав удару. Кирило завилив від болю, зігнувся, наскільки дозволяли ланцюги. Андрій знімав на телефон.
— Кричи. Нехай усі почують.
Сірий підійшов, додав ще. Кирило задихався, хрипів, слина капала на підлогу.
— Стій. Стій, прошу. Я все зрозумів.
Андрій опустив телефон.
— Ти нічого не зрозумів. Ще.
Костян методично обробляв Кирила. Не в обличчя, щоб не знепритомнів, а по корпусу. Зонівська школа: бити так, щоб було боляче, але щоб людина все відчувала. Кирило волав, плакав, благав про пощаду. Андрій стояв осторонь, знімав, обличчя холодне. Через десять хвилин Костян зупинився. Кирило висів на ланцюгах, дихав із хрипом, із носа текла кров. Андрій підійшов ближче, розгорнув телефон екраном до Кирила.
— Дивись. Бачиш себе? Ось так виглядала моя мати. Беззахисна. Принижена. Тільки вона ні в чому не винна була. А ти винен.
Кирило підняв голову, очі червоні від сліз:
— Пробач. Я не хотів. Пробач.
Андрій прибрав телефон.
— Пізно.
Кивнув Сірому. Той дістав із сумки машинку для стрижки.
— Що ти робиш?
Коментування закрито.