Він просто жив і намагався забути ту ніч у покинутому цеху.
Денис Орлов спився. Після того як відео розлетілося по всій країні, його життя рухнуло. Дівчина кинула його, друзі відвернулися, батько вигнав із дому. Не міг пробачити ганьби. Денис знімав дешеву квартиру на околиці, працював вантажником на складі. Пальці зрослися криво, він не міг нормально тримати важкі речі, але діватися було нікуди. Вечорами він пив дешеву горілку і дивився в стіну. Іноді йому снилася та ніч. Холодний цех, хрускіт пальців, голос Андрія Соколова. Прокидався в холодному поту.
Артем Бєлов залишився інвалідом. Коліна так і не відновилися. Лікарі зробили все, що могли, але кістки зрослися неправильно. Артем ходив із тростинами, повільно, болісно. Кожен крок віддавався болем. Батько намагався знайти найкращих фахівців, возив сина за кордон, але результату не було. Артему було 25 років, а він уже розумів: нормального життя у нього більше не буде. Він сидів удома, дивився у вікно і згадував той день на ринку. Якби можна було повернутися назад, він би пройшов повз ту стареньку. Але час назад не повернути.
Віра Іванівна повністю відновилася. Здоров’я повернулося, серце більше не боліло. Вона більше не торгувала на ринку — Андрій заборонив, сказав, що забезпечить її сам. Віра Іванівна сиділа вдома, в’язала, дивилася серіали, ходила до церкви. Іноді сусіди запитували її: «Віро Іванівно, правда, що ваш син провчив тих мажорів?» Вона відповідала: «Не знаю, про що ви. Мій син працює в автосервісі і живе тихо». Але в очах її була гордість. Вона знала правду і була вдячна синові за те, що він не дав її скривдити.
Андрій працював в автосервісі. Щодня приходив о восьмій ранку, лагодив машини до шостої вечора. Руки в маслі, спецівка брудна, але робота чесна. Господар платив нормально, не ставив зайвих питань. Колеги поважали Андрія: тихий, тямущий чоловік, руки золоті. Ніхто не знав, що він зробив. Вірніше, знали, але не говорили вголос. У районі всі розуміли: це той самий Соколов, який поклав трьох мажорів. Історія розлетілася по всьому Дніпру. Спочатку пошепки, потім голосніше. Казали, що колишній зек провчив золоту молодь за те, що вони принизили його матір. Одні засуджували: мовляв, самосуд — це погано. Інші схвалювали: мовляв, по заслугах їм, розпещеним цуценятам. Але всі сходилися в одному: із Соколовим краще не зв’язуватися.
На центральному ринку Андрія знали в обличчя. Коли він проходив повз, торговці кивали з повагою. Ніхто більше не смів ображати слабких при ньому. Один раз він побачив, як п’яний хлопець пристає до літньої продавчині. Андрій просто підійшов, подивився. Хлопець відразу вибачився і пішов. Слова не знадобилися.
Сірий, Костян і Льоха залишилися друзями Андрія. Іноді вони зустрічалися, пили пиво в гаражі, згадували. Сірий казав: «Андрію, ти зробив правильно. Таких учити треба». Костян додавав: «Шкода тільки, що система не працює. Доводиться самим справедливість наводити». Андрій мовчав. Він не пишався тим, що зробив, але і не шкодував.
Вечорами Андрій сидів удома з матір’ю, пив чай, дивився телевізор. Іноді думав про те, що було. Про дев’ять років зони, про той день на ринку, про ночі в покинутому цеху, про зламані пальці, розбиті коліна, шрами на спині. Він не став героєм. Він просто захистив матір. Але пішов до кінця, як учила зона: «Якщо почав — закінчи».
Іноді Андрій думав: а чи варто було? Може, треба було просто виїхати, почати життя в іншому місті, забути цю історію? Але потім згадував обличчя матері в той вечір. Сльози, страх, приниження. І розумів: вибору не було. Він зробив те, що мав зробити. Справедливість не завжди приходить сама. Іноді її треба брати у свої руки.
Але ціна цієї справедливості висока. Андрій знав: тепер він не зможе жити спокійно. За ним будуть стежити, його будуть боятися. Він назавжди залишиться тією людиною, яка провчила мажорів. І це клеймо він понесе до кінця життя. Але головне — мати була в безпеці. Ніхто більше не посмів її чіпати. А це єдине, що мало значення.
Це історія про те, що минуле наздоганяє нахабних. Про те, що людина, яка втратила все, більше не боїться нічого. Про честь, про матір і про помсту, яка стала найстрашнішою помилкою для тих, хто звик жити безкарно. Не завжди закон захищає слабких. Іноді їх захищають ті, хто пройшов крізь пекло і повернувся іншим. Але пам’ятайте: помста — це шлях без вороття. Почавши його, ви вже не зможете зупинитися.
Коментування закрито.