— Поки що так.
А потім сталося те, чого він очікував. Увечері, коли Андрій повертався з роботи, за ним ув’язалася машина. Чорний «Ленд Крузер», тоноване скло. Андрій помітив відразу. Звернув у провулок, машина поїхала слідом. Ще один поворот — знову за ним. Андрій зупинився біля старого гаража, вийшов, дістав телефон, удав, що дзвонить. «Ленд Крузер» зупинився за двадцять метрів. Двері відчинилися, вийшли двоє. Здорові мужики, спортивний одяг, руки в кишенях. Найманці.
Андрій прибрав телефон, подивився на них. Один із них підійшов ближче, сказав:
— Соколов, тобі передають. Договір порушено, ти занадто багато знаєш. Треба йти з міста. Добровільно чи примусово. — Голос рівний, без емоцій.
Андрій усміхнувся:
— Хто передає? Бєлов?
Мужик кивнув:
— Не важливо, хто. Важливо, що. У тебе три дні. Виїжджаєш із Дніпра — живеш. Залишаєшся — ні.
Другий мужик мовчав, стояв біля машини, рука в куртці. Явно зброя.
Андрій зробив крок уперед:
— Передайте тому, хто вас прислав: я нікуди не поїду. Це моє місто. Моя мати тут. Якщо вони хочуть війни — отримають. Але тоді пощади не буде. Ні їм, ні їхнім родинам. Ясно?
Мужик усміхнувся:
— Хоробрий, але дурний. Ми не ті люди, з якими ти звик битися. Ми професіонали.
Андрій дивився йому в очі:
— Я теж.
Мужик знизав плечима, розвернувся, пішов назад до машини. Сів, «Ленд Крузер» поїхав.
Андрій дістав телефон, набрав Сірого:
— У нас проблеми. Зустрічаємося. Терміново.
Через годину вони зібралися в тому ж гаражі: Андрій, Сірий, Костян, Льоха. Андрій розповів про зустріч. Сірий закурив, видихнув дим:
— Значить, вони вирішили не тримати слово. Швидше за все, Бєлов. Він найлютіший, його син тепер каліка.
Костян кивнув:
— Що робити?
Андрій дивився на них:
— Якщо ми відступимо, вони не зупиняться. Знайдуть спосіб дістати мене, мою матір. Якщо ми підемо далі, почнеться справжня війна. Ми не просто мажорів провчимо, ми зіткнемося з серйозними людьми. Найманці, зброя, можливо, замовне вбивство.
Льоха запитав:
— Ти готовий до цього?
Андрій кивнув:
— Готовий. Але вас втягувати не хочу. Ви мені допомогли, я вдячний. Але далі моя війна. Можете вийти з гри.
Сірий усміхнувся:
— Кинь, ми вже по вуха в цьому. Якщо вони тебе дістануть, до нас теж доберуться. Так що воюємо разом.
Костян і Льоха кивнули. Андрій видихнув:
— Гаразд. Тоді міняємо тактику. Раніше ми чіпали тільки дітей. Тепер доведеться бити по самих батьках. Жорстко. Щоб зрозуміли: ми не жартуємо.
Сірий загасив сигарету:
— Що пропонуєш?
Андрій дістав блокнот, почав писати.
— Бєлов — головний. Він порушив договір першим. Значить, почнемо з нього. У нього є будівництво на в’їзді в місто, новий житловий комплекс. Там зберігається техніка, матеріали. Якщо щось трапиться з цим будівництвом, він втратить мільйони.
Костян зрозумів:
— Підпалити?
Андрій кивнув:
— Не просто підпалити. Зробити так, щоб відновити було неможливо. Спалити техніку. Підірвати склад із матеріалами. Нехай знає: ми можемо знищити все, що він побудував.
Льоха запитав:
— А охорона?
Андрій усміхнувся холодно:
— Справимося. Головне — діяти швидко і піти чисто. Без слідів.
Вони почали готуватися. Завтра вночі почнеться новий етап. Тепер уже не помста за матір. Тепер війна за виживання.
Будівництво Бєлова знаходилося на в’їзді в Дніпро з боку траси М14. Величезний майданчик, майбутній житловий комплекс на 300 квартир. Крани, бетономішалки, склади з матеріалами, вагончики для робітників. Вдень там кипіла робота. Вночі — порожнеча і тиша. Охорона — двоє. Сидять у будці біля входу, гріються, п’ють чай.
Льоха вивчив об’єкт за день. Увечері доповів:
Коментування закрито.