Андрій Соколов стояв на центральному ринку Дніпра і дивився на матір. Віра Іванівна стояла на колінах. Навколо неї був розкиданий товар, розчавлені помідори та бруд.
Троє хлопців у дорогих куртках височіли над нею і іржали. Один знімав те, що відбувається, на телефон.
— Давай, бабцю, танцюй! Покажи клас! — волав той, що з телефоном, штовхаючи її ногою в плече.
Мати плакала. Натовп мовчав, відводив очі. Андрій стиснув кулаки.
Дев’ять років суворого режиму навчили його одному: «Якщо б’єш — бий першим. Бий так, щоб більше не встали».
Але щоб зрозуміти, як Андрій опинився в цей момент на ринку, звідки взялася ця крижана лють у його очах і чому троє мажорів зараз зробили головну помилку у своєму житті, потрібно повернутися в минуле.
Андрій Соколов народився навесні 1982 року в Дніпрі, у простій робочій родині. Точніше, у тому, що від неї залишилося. Батько пішов, коли хлопчику було три роки, і більше не з’являвся. Мати, Віра Іванівна, працювала на швейній фабриці. Зміни по дванадцять годин, копійчана зарплата, вічна втома в очах. Але вона ніколи не скаржилася. Ростила сина сама, на одну зарплату, в однокімнатній хрущовці на окраїні.
Андрій ріс тихим, але впертим. У школі вчився середньо, зате руки у нього були золоті. З чотирнадцяти років пропадав у гаражах у дядька Сашка, сусіда по під’їзду. Той лагодив машини: старі «Жигулі», «Москвичі», щось із іномарок 90-х. Андрій дивився, запам’ятовував, пробував сам. До шістнадцяти років уже міг перебрати двигун із заплющеними очима.
Школу він закінчив сяк-так у 1999-му, в армію не пішов — комісували за здоров’ям, плоскостопість третього ступеня. Влаштувався в приватний автосервіс на Лівому березі. Працював за копійки, але вчився швидко. Господар, чоловік на ім’я Григорій Петрович, казав: «Тлумачний хлопець, шкода тільки, що гарячий».
Гарячим Андрій був. Не ліз у бійки просто так, але якщо вважав, що хтось вчинив неправильно, не мовчав. У 2002-му його найкращий друг, Сергій Клімов, потрапив під колеса джипа на переході. За кермом був син місцевого депутата, п’яний вщент. Хлопець викрутився: батько зам’яв справу, свідків залякали, експертизу підробили. Сергій залишився інвалідом, а винний навіть не вибачився.
Андрій тоді ледь не зірвався. Хотів сам розібратися, але мати втримала: «Синку, не лізь, вони великі люди, нас розчавлять».
Він послухався. Тоді послухався. У 2004-му Андрій уже працював на себе. Знімав невеликий бокс, ремонтував машини, заробляв непогано. Допомагав матері, винайняв їй кращу однокімнатну квартиру. Життя йшло своєю чергою, поки навесні 2006-го не сталося те, що перевернуло все. Його товариш, Вітьок Осокін, вліз у борги. Серйозні борги, до людей, які не прощали. Вітька прийшов до Андрія вночі, весь блідий: «Брате, вб’ють! Допоможи!»
Андрій не кинув. Разом вони поїхали розмовляти з тими, кому Вітька заборгував. Розмова не залагодилася. Почалася бійка. Андрій захищався, бив першим того, хто підвернувся. Один із кредиторів упав, ударився головою об бордюр. Тяжка черепно-мозкова травма, кома.
Справу роздули швидко. Андрія взяли через два дні. Вітька випарувався, виїхавши в інше місто, на зв’язок не вийшов. Слідство тривало три місяці. Адвокат був дешевий, справа брудна. Потерпілий опритомнів, але залишився інвалідом. Суд виніс вирок: 9 років колонії суворого режиму, стаття 111, частина 2 — тяжка шкода здоров’ю. Андрію було 24 роки.
Мати плакала в залі суду. Він обернувся до неї перед тим, як конвой вивів його, і сказав тільки: «Пробач, мамо. Я повернуся».
Зона зустріла його восени 2006-го. Колонія ВК-6 у Дніпропетровській області, суворий режим, чорна смуга на рукаві. Там було все, про що він чув: ієрархія, закони, перевірка на міцність із першого дня. Андрій не ламався. Тримався тихо, не ліз в авторитети, але й на голову собі сідати не давав. Працював у швейному цеху, потім перевели в столярку.
9 років — це 3285 днів. Кожен із них Андрій пам’ятав. Зима, літо, зима, літо — нескінченне коло. Листи від матері приходили раз на два тижні. Вона писала: «Працюю, все нормально, чекаю на тебе». Він відповідав коротко: «Тримаюся, скоро повернуся».
За ці роки Андрій змінився. Не стільки зовні — зовні він просто став жилавим, сухим, із жорсткими лініями обличчя і холодним поглядом, — скільки всередині. Зона навчила його головному: терпіти, чекати, не показувати слабкості. І ще — вирішувати проблеми самому, до кінця, без напівзаходів. Він зав’язав зв’язки. Не зі злодіями в законі, а з людьми, які потім на волі могли допомогти. З тими, хто виходив раніше. З тими, хто знав, як працює світ за колючкою і поза нею.
Андрій не будував планів помсти колишнім кривдникам. Він просто готувався жити далі.
Березень 2015 року. Йому 33 роки. Ворота колонії відчинилися, і Андрій вийшов на волю. В руках пакет із речами, у кишені довідка про звільнення. На вулиці весна, брудний сніг, запах свободи. Він сів в автобус до Дніпра і всю дорогу дивився у вікно. Місто зустріло його чужим.
Андрій приїхав на Лівий берег увечері. Хрущовка, де жила мати, виглядала так само, як 9 років тому: облізла штукатурка, іржаві балкони, дитячий майданчик із похиленими гойдалками. Він піднявся на четвертий поверх, дістав ключ, який мати надіслала йому за місяць до звільнення. Двері відчинилися легко. Квартира зустріла його тишею. Все було чисто, акуратно, пахло старою білизною і чимось домашнім. На столі записка: «Синку, якщо ти це читаєш, значить, я на роботі. Приготуй собі поїсти, в холодильнику все є. Скоро повернуся. Мама».
Андрій сів на диван, провів рукою по обличчю. Дев’ять років він чекав цього моменту — повернутися додому. А тепер сидів у порожній квартирі і не знав, що відчувати. Через пів години у двері постукали. Він відчинив, на порозі стояла сусідка, тітка Галя, стара знайома матері.
Вона зойкнула:
Коментування закрито.