— Дениску, синочку, ви де пропали? — пролунав із слухавки схвильований голос. — Ми вас учора чекали-чекали… Шашлик увесь охолов. Що сталося?
— Аліса захворіла, — збрехав він. — Довелося в лікарню заїхати.
— Ой, а що з нею? Серйозне?
— Та ні, отруєння, напевно. Уже все нормально. Ми, мабуть, сьогодні не приїдемо.
— Ну що ж, шкода, — зітхнула тітка. — Одужує нехай твоя Аліса. А ми тут тоді самі посидимо.
Він поклав слухавку.
— Ось, — зло сказала Зоя Павлівна, — через неї і на дачу не потрапили. Весь відпочинок нанівець.
Денис дивився на матір, і в його душі боролися два почуття: звична синівська любов і наростаюче роздратування. Він розумів, що вона багато в чому винна, що її впертість і жорстокість призвели до цієї катастрофи. Але вона була його матір’ю. Єдиною людиною, як він вважав до вчорашнього дня.
— Я все одно їй зателефоную, — сказав він твердо.
Він набрав номер Аліси. Довгі гудки, ніхто не відповідав. Він набрав ще раз. І ще. Марно.
— Не бере, — сказав він розгублено. — Напевно, спить.
— Або не хоче з тобою розмовляти, — уїдливо зауважила Зоя Павлівна. — Образилася цяця.
Вона пішла на кухню, почала гриміти посудом. Денис знову і знову набирав номер дружини. Він відправив їй десяток повідомлень: «Алісо, пробач мені», «Я був неправий», «Давай поговоримо», «Будь ласка, дай відповідь». Але відповіді не було.
Тим часом на дачі у тітки Валі зібралася невелика компанія: сама тітка, її чоловік і сусіди. Вони сиділи на веранді, їли остиглий шашлик і обговорювали останні новини.
— Шкода, Дениско з сім’єю не приїхав, — зітхала тітка Валя. — Я так на них чекала.
— А що сталося? — запитав сусід.
— Та каже, дружина отруїлася.
— А-а-а, — протягнув той. — А я ось чув іншу історію.
Усі повернулися до нього. Сусід, чоловічок років шістдесяти, працював сторожем у їхньому дачному селищі й знав усі чутки.
— Мені зараз дзвонив кум. Він у ДПС працює. На трасі стоїть. Каже, затримали сьогодні вранці білий кросовер, у розшуку значився. А в ньому мужик з матусею своєю. Уявляєте?
— Та ну! — ахнула тітка Валя. — І що далі?
— А те, що машина ця, виявляється, належить дружині цього мужика. А саму дружину вони за кілька годин до цього на трасі висадили. У неї чи то апендицит, чи то ще щось. Загалом, кинули помирати і поїхали. Вона в поліцію заявила.
На веранді запала тиша.
— Господи! — прошепотіла тітка Валя. — Не може бути! Дениско і Зоя!
— От тобі й отруїлася! — хмикнув чоловік тітки Валі. — Догралися, значить.
Новина розлетілася дачним селищем зі швидкістю лісової пожежі. За годину про це знали вже всі. А до вечора чутка дійшла і до дніпровських родичів.
Телефон Зої Павлівни почав розриватися від дзвінків. Дзвонила її сестра, двоюрідні брати, племінники. Усі ставили одне й те саме питання: «Зою, це правда?»
Вона спочатку відмовлялася, кричала, що це все брехня і наклеп, але потім, під тиском фактів, які їй переказували ті, хто дзвонив, зламалася.
— Так! — закричала вона в слухавку сестрі. — Так! Висадили! Тому що вона симулянтка й істеричка! Вона хотіла зіпсувати нам життя, і я її провчила!
Після цієї розмови вона жбурнула телефон на диван і розридалася. Денис сидів поруч, обхопивши голову руками. Він відчував, як світ валиться. Ганьба. Ось що їх чекало. Загальна ганьба. Вони стали героями брудної, потворної історії, яку тепер будуть обговорювати всі знайомі.
Він знову взяв телефон і набрав номер Аліси. Цього разу слухавку зняли.
— Алло! — пролунав холодний, незнайомий чоловічий голос.
— Доброго дня. А можна Алісу? — розгублено запитав Денис.
— Її немає. А хто це?
— Це її чоловік, Денис.
— А-а, чоловік? — у голосі почулася насмішка. — Чоловікові привіт. Більше сюди не дзвоніть. Аліса з вами розмовляти не буде. Усі питання через її адвоката.
— Якого адвоката? — не зрозумів Денис.
— Мого. Тобто її. Я її брат і адвокат. І я вам наполегливо не рекомендую більше турбувати мою сестру. Інакше до статей «викрадення» і «залишення в небезпеці» додасться ще й переслідування. Вам це треба?
У слухавці пролунали короткі гудки. Денис повільно опустив телефон.
— Брат. Адвокат.
Усе було скінчено. Пастка закрилася.
Відділення поліції зустріло Дениса і Зою Павлівну запахом казенної фарби, несвіжої кави і людської безвиході. Їх розвели по різних кабінетах. Денису дістався молодий слідчий з втомленими очима, який мовчки вказав йому на стілець і почав ставити запитання. Денис відповідав плутано, плутався у свідченнях. Він намагався вигородити матір, говорив, що це було спільне рішення, що вони не думали, що все так серйозно.
— Не думали? — слідчий підняв на нього очі. — Ваша дружина перебувала в стані, небезпечному для життя. Це підтверджено медичним висновком. Ви кинули її на безлюдній трасі без допомоги. Як ви думаєте, це серйозно?
Денис мовчав, опустивши голову. Йому було соромно. Соромно і страшно. Він уперше в житті зіткнувся з безжальною машиною правосуддя, і вона повільно, але вірно перемелювала його.
У сусідньому кабінеті Зоя Павлівна поводилася інакше. Вона кричала, розмахувала руками, звинувачувала у всьому Алісу.
— Це вона, провокаторка! — верещала вона, звертаючись до літнього сивого слідчого. — Вона спеціально все це влаштувала, щоб заволодіти квартирою!..
Коментування закрито.