Суботній ранок у Дніпрі обіцяв бути ідеальним. Сонце заливало орендовану двокімнатну квартиру на сьомому поверсі, грало на глянцевій поверхні кухонних фасадів і малювало хитромудрі візерунки на підлозі. Аліса стояла біля вікна з чашкою ароматної кави, спостерігаючи, як прокидається місто. Внизу у дворі літня пара вигулювала крихітного собачку, а з під’їзду вибігла зграйка підлітків із рюкзаками.
Повітря було чистим і свіжим, пахло весною та передчуттям чогось хорошого. Сьогодні вони з Денисом мали поїхати на дачу до його двоюрідної тітки. Вперше цього року. Шашлики, свіже повітря, тиша. Аліса вже уявляла, як вони сидітимуть на веранді, загорнувшись у пледи, і говоритимуть про все на світі. Останні місяці видалися напруженими.
У неї на роботі в студії ландшафтного дизайну був складний проєкт, а Денис здавав квартальний звіт у своєму автосалоні. Вони майже не бачилися, втомлені та засмикані. Ця поїздка була потрібна їм як ковток свіжого повітря.
— Ти ще не готова? — голос чоловіка вирвав її з мрій.
Денис увійшов на кухню, вже одягнений у джинси та футболку, зі скуйовдженим після сну волоссям. Він підійшов ззаду, обійняв її за плечі й поцілував у маківку.
— Мама дзвонила, вже таксі викликала. Буде за пів години.
Аліса завмерла. Усередині щось неприємно стислося, наче хтось смикнув за невидиму ниточку.
— Мама? А хіба вона теж їде? Ми ж домовлялися вдвох.
Денис зітхнув і відійшов до холодильника, дістаючи пляшку води.
— Ну, Алісо, ти ж знаєш маму. Вона почула, що ми на шашлики, і вирішила, що без неї ми все зіпсуємо. Каже, м’ясо замаринувала за своїм фірмовим рецептом. Не відмовляти ж їй було.
Аліса мовчки відвернулася до вікна. Звісно, не відмовляти. Зої Павлівні взагалі було важко в чомусь відмовити. Останні два роки їхнього шлюбу свекруха незримо, а іноді й цілком зримо, була присутня в їхньому житті. Її дзвінки лунали в найбільш невідповідні моменти, її поради були нав’язливими й безапеляційними, а її візити завжди залишали по собі відчуття, ніби по квартирі пройшовся ревізор.
Аліса намагалася бути терплячою. Вона розуміла, що Зоя Павлівна виростила сина сама, що Денис для неї — центр всесвіту. Але іноді це розуміння давалося з величезними труднощами. Свекруха не втрачала нагоди вколоти її, натякнути на її «незнатне» походження. Аліса виросла у звичайній родині інженерів, тоді як Зоя Павлівна все життя пишалася тим, що її дід був якимось дрібним партійним працівником. Вона називала Алісу «наша дизайнерка» з такою інтонацією, ніби це було лайливе слово.
— Та годі тобі, не дуйся, — Денис підійшов і знову обійняв її. — Подумаєш, мама поїде. Зате м’ясо буде смачне, і вона нам не заважатиме. Посидить у будинку, телевізор подивиться, а ми підемо гуляти.
Він поцілував її в щоку, і Аліса змусила себе посміхнутися. Може, він і правий. Може, вона даремно накручує себе. Зрештою, це всього лише один день.
Вона допила каву, поставила чашку в раковину і пішла збиратися. Поки вона вибирала, що вдягнути, в голові спливли спогади про покупку машини. Білий кросовер, що стояв зараз під вікнами, був її гордістю. Вона купила його пів року тому на гроші, що залишилися у спадок від бабусі, і на свої особисті заощадження. Оформила на себе, звичайно. Денис тоді радів як дитина. Він обожнював машини і, хоча сам не міг дозволити собі таку, із задоволенням кермував машиною дружини. Але Зоя Павлівна… Аліса досі пам’ятала її реакцію. Вона приїхала на оглядини, обійшла автомобіль з усіх боків, підібгавши губи, і винесла вердикт:
— Білий колір — непрактично. І взагалі, навіщо дівчині така велика машина? Купила б собі якусь комашку, дешево й сердито.
Аліса тоді промовчала, але осад залишився. Для свекрухи все, що робила вона, було неправильним, непрактичним, дурним.
Дзвінок у домофон пролунав рівно за пів години. Аліса зітхнула й пішла відчиняти. На порозі стояла Зоя Павлівна у всеозброєнні: у спортивному костюмі, який робив її огрядну фігуру ще масивнішою, з величезною сумкою в одній руці й термосом в іншій.
— Ну що, соньки, готові? — прогриміла вона, входячи в передпокій. — Я вже зачекалася. Денисе, синку, забери сумку, важка.
Вона простягнула синові сумку, а сама пройшла на кухню, ніби була тут повноправною господинею. Аліса зачинила двері й відчула, як гарний настрій, подарований ранковим сонцем, повільно випаровується. Вона подивилася на Дениса. Той уже воркував з матір’ю, розбираючи принесені нею пакунки. Він не помічав нічого: ні владного тону матері, ні кислого виразу обличчя дружини. Для нього все було звичним. Мама приїхала, отже, буде смачно й затишно.
— Поліно, ти чого застигла? — гукнула її свекруха. — Давай швидше, а то в заторах застрягнемо. І так, за кермо сяде Денис. Не довіряю я твоєму жіночому водінню на трасі.
Аліса стиснула кулаки. Не Поліна, а Аліса. Свекруха постійно плутала її ім’я, ніби навмисне. І це після двох років шлюбу. Вона хотіла заперечити, сказати, що машина її, і вона сама вирішить, хто буде за кермом. Але, зустрівшись із холодним, непохитним поглядом Зої Павлівни, вона лише мовчки кивнула. Сперечатися було марно — це тільки зіпсує день остаточно.
Вона взяла свою невелику сумочку, перевірила, чи на місці ключі та телефон, і вийшла в коридор. Поїздка обіцяла бути довгою. І справа була зовсім не у відстані. Усередині наростало глухе, незрозуміле передчуття, що ця поїздка на дачу обернеться чимось поганим. Вона відігнала цю думку, але тривога залишилася, оселившись холодним клубком десь у сонячному сплетінні.
Вони виїхали з міста на початку десятої. Денис упевнено вів машину, однією рукою тримаючи кермо, іншою перемикаючи радіостанції. Зоя Павлівна влаштувалася на передньому пасажирському сидінні, зайнявши його так, ніби це був її особистий трон. І відразу почала роздавати вказівки:
Коментування закрито.