— Я не знав, вірити чи ні. Не перевіряв. Мені було все одно. Я бачив тільки загрозу своїй родині й хотів її усунути. Може, вона справді хворіла. Може, вигадала, щоб викликати жалість і отримати гроші. Я не став розбиратися.
— Але якщо вона хворіла… якщо їй справді потрібна була допомога… — Даша осіклася. — Зачекай. Вона сказала, що помре протягом року без операції. Але минуло три роки, і вона жива. Отже, або вона збрехала про хворобу, або знайшла гроші десь ще, або вилікувалася іншим способом. Або хвороба відступила сама. Або її взагалі не було.
Вони замовкли. Даша намагалася скласти шматочки головоломки, але вони не складалися. Занадто багато суперечностей. Занадто багато питань.
— Я не намагаюся виправдатися, — сказав батько тихо. — Те, що я зробив — непробачно. Я мав розповісти мамі правду. Мав дати їй вибір. Замість цього я вирішив за неї. І тепер живу з цим кожен день. Але я хочу, щоб ти була обережна з Наталею. Вона не та, ким здається.
— А хто з вас той, ким здається? — Даша встала. Ноги не тримали, але вона змусила себе стояти прямо. — Ти брехав мені й мамі роками. Наталя говорить одне, ти — інше. Бабуся Зіна теж щось приховує. Я більше нікому з вас не вірю.
— Дашо…
— Мені треба побути самій.
Вона вийшла з кухні, пройшла коридором, зайшла до своєї кімнати й зачинила двері. Притулилася до них спиною і повільно сповзла на підлогу. Сльози текли по щоках — гарячі, злі. Вона плакала беззвучно, як навчилася за ці два роки. Тільки тепер плакала не за мамою. За всім одразу. За втраченими ілюзіями. За сім’єю, яка виявилася побудованою на брехні. За правдою, яка вислизала, як вода крізь пальці.
У кишені завібрував телефон. Повідомлення від незнайомого номера. Даша витерла очі й подивилася на екран.
«Дашо, це Наталя. Пробач, що пишу так пізно. Але мені треба тобі дещо розповісти. Дещо важливе. Те, про що я не могла сказати в кафе. Можеш приїхати завтра? Будь ласка. Це стосується твоєї мами і твого батька».
Вона перечитала повідомлення тричі. Твого батька. Наталя знала про батька більше, ніж сказала. Знала і мовчала. Як і всі навколо.
Даша набрала відповідь тремтячими пальцями: «Приїду опівдні. Але спочатку дайте відповідь на одне питання. Ви казали, що знайшли інформацію про маму пів року тому. Але мій батько стверджує, що ви приходили до нас три роки тому. Хто з вас бреше?»
Відправила. Чекала. Минула хвилина. Дві. П’ять. Відповіді не було.
Даша вимкнула телефон, лягла на ліжко і втупилася в стелю. За вікном темніло. Дощ стих, але небо залишалося сірим, безпросвітним. Хтось із них брехав. Батько чи Наталя. А може, обидва. Завтра вона дізнається правду. Якою б страшною вона не була.
Вночі їй наснилася мама. Вони сиділи на кухні — тій, старій, з дитинства Даші, де були жовті фіранки і смішні магнітики на холодильнику. Мама посміхалася і наливала чай у велику кружку з намальованим котом.
«Ти знала?» — запитала Даша уві сні. — «Знала, що в тебе є сестра?»
Мама похитала головою.
«Ні, сонечко. Не знала. Але це не важливо».
«Як це не важливо?»
«Дуже важливо. Важливо те, що ти знаєш зараз. І те, що ти зробиш з цим знанням».
«Я не розумію. Мені всі брешуть. Тато, Наталя, бабуся. Як мені дізнатися правду?»
Мама нахилилася до неї. І Даша відчула знайомий запах квіткових парфумів, який вона так любила.
«Дивись не на слова», — прошепотіла мама. — «Дивись на вчинки. Слова легко підробити. Вчинки — ні».
Даша прокинулася в сльозах. За вікном світало. Вона подивилася на годинник: шоста ранку. До зустрічі з Наталею ще шість годин. Телефон лежав на тумбочці. Вона ввімкнула його і побачила непрочитане повідомлення від Наталі. Прийшло о третій ночі.
«Приїжджай. Я все поясню. Але тільки особисто. Не по телефону. Це занадто важливо».
Ні підтвердження, ні спростування. Тільки обіцянка пояснити.
Даша встала, вмилася, подивилася на себе в дзеркало. Бліде обличчя, червоні очі, сплутане волосся. Вона виглядала років на десять старшою за свої чотирнадцять. З кухні долинав запах кави. Батько не спав, напевно, всю ніч. Даша не хотіла його бачити. Але шлях до ванної лежав повз кухню. Вона пройшла швидко, дивлячись прямо перед собою.
— Дашо, — покликав він.
Вона не зупинилася.
— Дашо, будь ласка. Будь обережна сьогодні.
Вона завмерла біля дверей ванної. Обернулася. Батько стояв у дверях кухні, пом’ятий, неголений, з чашкою кави в руках. Він виглядав розбитим. Зламаним.
— Я написала їй учора, — сказала Даша холодно. — Запитала про три роки тому.
— Вона не відповіла на питання?
— Тільки написала: «Приїжджай, все поясню».
Щось промайнуло в очах батька. Полегшення? Страх? Вона не могла зрозуміти.
— Значить, їй є що приховувати, — сказав він.
— Або вона хоче пояснити особисто, а не по телефону. Як і ти вчора — спочатку покликав поговорити, а потім виклав все разом. Це різні речі.
— Правда? — Даша гірко посміхнулася. — По-моєму, однакові. Ви обидва щось приховуєте. Ви обидва брешете. І ви обидва хочете, щоб я повірила саме вашій версії.
— Я хочу тільки одного — щоб ти була в безпеці.
— Тоді чому я почуваюся в небезпеці поруч з тобою?
Вона зайшла у ванну і зачинила двері. Притулилася до холодної кахлі й заплющила очі. Через кілька годин вона дізнається правду. Або ще одну брехню. Але одне вона знала точно: що б не сталося сьогодні, її життя вже ніколи не буде колишнім.
Квартира, яку знімала Наталя, знаходилася в старому п’ятиповерховому будинку на околиці міста. Даша дісталася автобусом за сорок хвилин, всю дорогу дивлячись у вікно і прокручуючи в голові можливі сценарії розмови. Що скаже Наталя? Зізнається у брехні? Звинуватить батька? Розповість щось нове, що переверне все з ніг на голову?
Під’їзд пахнув вогкістю і котами. Ліфта не було, тільки вузькі сходи з облупленими поручнями. Третій поверх, квартира номер 12. Даша зупинилася перед дверима, збираючись з духом. Серце калатало так голосно, що, здавалося, його чутно на весь під’їзд. Вона подзвонила.
Кроки за дверима. Клацання замка. І ось Наталя. Сьогодні вона виглядала інакше: без макіяжу, в простому домашньому одязі, зі зібраним у недбалий пучок волоссям. Без тієї зовнішньої зібраності, яка була в кафе. Більш вразлива. Більш справжня.
— Ти прийшла, — сказала вона тихо. — Я боялася, що передумаєш.
— Я хочу правди. Тільки правди.
Наталя кивнула і відступила, пропускаючи дівчинку всередину. Квартира була маленькою: однокімнатна, з крихітною кухнею і суміщеним санвузлом. Але чиста, затишна. На стінах фотографії в рамках, на підвіконні — горщики з квітами. На письмовому столі — ноутбук і стос паперів. Житло людини, яка намагається облаштуватися, пустити коріння.
— Сідай, — Наталя вказала на диван. — Чай? Кава?
— Нічого не потрібно. Просто говоріть.
Наталя сіла в крісло навпроти. Деякий час мовчала, наче збираючись з думками. Потім заговорила — повільно, ретельно підбираючи слова.
— Ти запитала мене вчора, хто бреше — я чи твій батько. Я не відповіла, бо це не питання, на яке можна відповісти «так» або «ні».
— Правда? Вона складніша?
Коментування закрито.