— Так. Він покаже ступінь спорідненості. Якщо я справді сестра твоєї мами — а я сестра — тест це підтвердить. Ми будемо пов’язані як тітка і племінниця. Це науковий факт. Його не можна підробити.
Даша задумалася. Тест. Докази. Щось об’єктивне, чому можна вірити у світі, де всі навколо, здається, тільки й роблять, що брешуть.
— Я подумаю, — сказала вона.
— Звичайно. Не поспішай. — Наталя допила каву і подивилася на годинник. — Мені треба йти. Але, Дашо…
Вона дістала з сумки блокнот, написала щось і простягнула листок дівчинці.
— Це адреса квартири, яку я знімаю. Якщо захочеш прийти, поговорити ще — приходь у будь-який час. Я працюю з дому, майже завжди на місці.
Даша взяла листок. Адреса була недалеко, кілька зупинок на автобусі.
— Дякую, — сказала вона. — За те, що розповіли.
— Дякую, що вислухала.
Наталя встала, накинула пальто і вже попрямувала до виходу, коли Даша гукнула її:
— Наталю!
Жінка обернулася.
— Ви сказали, що зробили генетичний тест, коли знайшли інформацію про маму. Але мама вже померла до того часу. Звідки ви взяли її… зразок?
Наталя завмерла. На її обличчі промайнув дивний вираз — всього на мить, але Даша встигла його помітити.
— Це… складне питання, — сказала вона повільно. — Я відповім на нього. Але не зараз. Коли ти будеш готова почути.
І вийшла, залишивши Дашу саму з охололим какао, листком паперу в руках і новими питаннями, яких стало ще більше, ніж було.
Дощ посилився. Даша сиділа в кафе ще пів години, дивлячись на мокру вулицю крізь запітніле скло. Думки плуталися, наскакували одна на одну, не давали зосередитися. Генетичний тест. Зразок ДНК. Мама померла два роки тому. Звідки Наталя могла взяти її генетичний матеріал? Викопала могилу? Абсурд. Знайшла щось у лікарні? Малоймовірно. Або… або вона говорить неправду?
Даша труснула головою, відганяючи сумніви. Ні. Не можна так думати. Наталя не схожа на брехуху. Її біль справжній, її історія правдоподібна. І та схожість з мамою… Її не підробиш.
Вона розплатилася і вийшла на вулицю. Дощ бив по обличчю дрібними холодними краплями. Парасольки не було, забула вдома, як завжди. Даша натягнула капюшон і побігла до автобусної зупинки, перестрибуючи через калюжі.
Вдома на неї чекав сюрприз. Батько сидів на кухні. Не спав, не дивився в телефон — сидів і чекав. Коли Даша увійшла, він підняв голову, і вона побачила його обличчя: сіре, змарніле, з темними колами під очима. Він постарів за ці два роки, чи вона просто раніше не помічала? Сивина на скронях, глибокі зморшки на лобі, згаслий погляд людини, яка давно перестала бачити сенс у будь-чому.
— Тату! — Вона завмерла на порозі кухні, мокра, змерзла. — Ти чого так рано? Думала, ти на роботі до вечора.
— Відпросився. — Він вказав на стілець навпроти. — Сядь. Нам треба поговорити.
Голос у нього був дивний. Не той порожній, відсторонений тон, до якого Даша звикла за останні два роки. Щось живе проривалося крізь звичну броню, і це живе лякало її більше, ніж мовчання. Вона сіла, не знімаючи куртки. Краплі води стікали з капюшона на підлогу, але ні їй, ні батькові не було до цього діла.
— Бабуся подзвонила, — сказав він. — Розповіла про жінку. Про Наталю.
Даша мовчала. Чекала.
— Це правда? Ти з нею зустрічалася?
— Так.
Батько заплющив очі. На мить здалося, що він зараз заплаче — вперше за два роки, вперше з похорону. Але він тільки глибоко вдихнув і знову подивився на дочку.
— Дашо, я маю тобі дещо сказати. Дещо, про що мовчав дуже довго. Занадто довго.
Кухня здавалася меншою, ніж зазвичай. Стіни наче зсунулися, стеля опустилася, і повітря стало густим, важким. Даша дивилася на батька і не впізнавала його. За два роки вона звикла бачити порожню оболонку людини, яка механічно існувала, їла, спала, ходила на роботу, але давно перестала жити по-справжньому. Зараз перед нею сиділа інша людина. Налякана. Винна. Жива.
— Що ти хочеш сказати, тату?
Олександр Терехов потер обличчя долонями — жест, який Даша пам’ятала з дитинства. Так він робив, коли не знав, як почати важку розмову. Коли треба було пояснити, чому померла її золота рибка. Коли треба було розповісти, що мама захворіла. Коли треба було знайти слова для неможливого.
— Я знав, — сказав він нарешті. — Знав про Наталю. Про те, що у твоєї мами є сестра-близнючка.
Даша відчула, як підлога йде з-під ніг. Бабуся Зіна — гаразд. Бабуся завжди була чужою, далекою, незрозумілою. Але тато… тато, який любив маму більше за життя. Тато, який завжди казав, що між ними немає секретів.
— Звідки? — голос прозвучав хрипко, чуже. — Звідки ти знав?
— Від бабусі. Вона розповіла мені перед весіллям. Сказала, що Рая проговорилася, мовляв, Оля не рідна донька, що десь є сестра. Я… — Він запнувся. — Я мав сказати Олі. Мав. Але бабуся переконала мене, що це зруйнує її. Що Оля занадто тендітна, занадто чутлива. Що правда завдасть їй болю, а брехня захистить. І я… я послухав.
— Ти брехав їй п’ятнадцять років.
— Я мовчав. Це не одне й те саме.
— Це одне й те саме! — Даша схопилася, відкидаючи стілець. — Мовчати, коли треба говорити — це і є брехня! Ти вкрав у неї шанс знайти сестру. Вкрав у них обох шанс бути разом!
— Дашо, будь ласка, сядь. Я ще не все сказав.
Щось у його голосі змусило її замовкнути. Щось темне, важке, страшне. Вона повільно опустилася назад на стілець, не зводячи з батька очей.
— Наталя приходила до нас, — сказав він. — Три роки тому. За рік до того, як твоя мама… до того, як вона захворіла.
Світ зупинився. Даша чула, як цокає годинник на стіні, як капає вода з крана, як десь за вікном сигналить машина. Але все це було далеко, нереально, наче відбувалося в іншому всесвіті.
— Що? — прошепотіла вона. — Зачекай. Це неможливо.
— Чому неможливо?
Коментування закрито.