— За однієї умови. — Даша встала. — Наталя — частина мого життя тепер. Моя тітка. Єдиний зв’язок з маминою справжньою сім’єю. Ти не будеш заважати нам спілкуватися. Не будеш брехати мені більше ніколи. Ні про що. І ти зустрінешся з нею. Поговориш. Вибачишся за те, що зробив — і три роки тому, і двадцять років тому.
— Дашо, я не впевнений, що зможу.
— Зможеш. Якщо хочеш залишитися моїм батьком — зможеш.
Вона вийшла з кімнати, залишивши його одного. Піднялася до себе, лягла на ліжко і втупилася в стелю. За вікном світив місяць — повний, яскравий. Такий самий місяць світив два тижні тому, коли вона йшла на цвинтар, не знаючи, що цей день змінить усе.
Вона дістала телефон і написала повідомлення: «Наталю. Поговорила з татом. Він зізнався. У всьому. Завтра він хоче зустрітися з вами. Ви прийдете?»
Відповідь прийшла за хвилину.
«Прийду. Обов’язково прийду».
Даша посміхнулася — вперше за ці два тижні. Вперше по-справжньому. Мама б пишалася нею. Мама б хотіла, щоб вони знайшли одна одну — її донька і її сестра. І можливо, можливо, з уламків розбитого можна зібрати щось нове. Не таке, як раніше. Але теж справжнє. Теж цінне. Сім’ю.
Через місяць Даша знову прийшла на цвинтар. Субота. Ранок. Перший сніг. Вона прибрала могилку, поклала білі хризантеми, сіла на лавку.
— Привіт, мам, — сказала вона тихо. — Я принесла тобі подарунок.
Вона дістала з кишені фотографію. Ту саму: дві дівчинки в однакових сукнях, що тримаються за руки.
— Це ти і Наталя. Твоя сестра. Ви були разом, хоча б на початку. І тепер ви знову разом — у моєму серці.
Вона поклала фотографію до квітів. Позаду почулися кроки. Даша обернулася. Наталя і батько йшли алеєю поруч, мовчки. Ні друзі, ні родичі. Просто двоє людей, яких пов’язало горе і які намагалися знайти шлях один до одного.
Вони зупинилися біля могили. Наталя опустилася на коліна, торкнулася надгробка.
— Привіт, сестричко, — прошепотіла вона. — Я нарешті знайшла тебе.
Батько стояв поруч, опустивши голову. Губи його ворушилися беззвучно — в молитві чи проханні про прощення. Даша дивилася на них, на свою сім’ю, розбиту і зібрану заново, і відчувала, як щось тепле розливається в грудях. Не щастя, ні. До щастя ще далеко. Але надія. А з надією можна жити.
Рік потому квартира Наталі змінилася. На полиці поруч з квітами з’явилися Дашині підручники. На стіні — фотографія з її 15-річчя: вона, Наталя і батько за святковим столом. Посміхаються обережно, незвично, але щиро. У кутку її улюблений плед і стос книг, які вона читала тут у вихідні. Не другий дім. Просто ще один дім.
— Дивись, що знайшла, — Наталя витягла з курної коробки старий конверт. — Це від моєї прийомної матері. Вона залишила його разом з фотографією близнюків. Я думала, що прочитала все тоді, в тринадцять років. Виявляється, ні.
Даша відклала альбом, який гортала, і підсіла ближче. Наталя розгорнула пожовклий аркуш. Читала мовчки, і Даша бачила, як змінюється її обличчя: від спокою до подиву, від подиву до чогось схожого на шок.
— Що там?
— Вона… вона… наша біологічна мати. — Голос Наталі став хрипким. — Вона не померла при пологах. Вона відмовилася від нас. Сама. Підписала папери і пішла.
Даша завмерла.
— Але ви казали…
Коментування закрито.