— Я теж довго не розуміла, поки не знайшла ще дещо. — Наталя сіла назад у крісло. — Пам’ятаєш, я казала, що твій батько прогнав мене три роки тому? Що зачинив двері, ледве побачивши моє обличчя?
— Так.
— Тоді я не надала цьому значення. Але потім, коли дізналася всю історію… Дашо, твій батько впізнав мене. Не просто побачив жінку, схожу на його дружину. Він впізнав саме мене. Або вирішив, що впізнав.
— Як це можливо? Ви ніколи раніше не зустрічалися.
— Не зустрічалися. Але він міг бачити мою фотографію.
Тиша. Даша відчувала, як думки в голові складаються в картину — страшну, неможливу.
— Ви хочете сказати, що мама знайшла інформацію про вас? Знайшла вашу фотографію? І показала батькові?
— Я не знаю напевно. Але це пояснює його реакцію. Він побачив мене на порозі й одразу зрозумів, хто я. Не тому, що ми схожі з Олею. А тому, що вже бачив моє обличчя раніше. На якійсь фотографії, в якихось документах, які знайшла твоя мама двадцять років тому.
— Але тоді… — Даша осіклася. — Тоді мама знала про вас. Знала, що в неї є сестра. І мовчала? Або їй не дали дізнатися до кінця? Або вона дізналася, і хтось переконав її, що краще не ворушити минуле.
«Менше знаєш — міцніше спиш». Улюблена приказка бабусі Зіни. Як часто Даша чула її і ніколи не замислювалася про те, який сенс за нею стоїть.
— Бабуся, — сказала вона вголос. — Це бабуся Зіна. Вона ж знала про все з самого початку. З того моменту, як бабуся Рая проговорилася перед весіллям батьків. Що якщо… Що якщо мама теж дізналася тоді? І бабуся Зіна переконала її мовчати? Чи переконала твого батька приховати правду від мами? Чи вони обидва вирішили, що так буде краще?
Наталя похитала головою.
— Я не знаю, Дашо. У мене немає доказів. Тільки здогадки. Тільки ця фотографія, на якій твоя мама тримає запит до архіву. І поведінка твого батька, який впізнав мене з першого погляду.
Даша заплющила очі. Занадто багато інформації. Занадто багато болю. Вона почувалася так, наче стоїть посеред руїн — руїн своєї сім’ї, своєї віри, свого розуміння світу.
— Що мені робити? — запитала вона тихо. — Як мені з цим жити?
Наталя встала, підійшла до неї і сіла поруч на диван. Обережно взяла за руку.
— Жити далі. Це єдине, що можна робити. Жити, пам’ятати, шукати правду, якщо хочеш її знайти. Або прийняти те, що є, і рухатися вперед.
— А ви? Ви рухаєтеся вперед?
— Намагаюся. Кожен день. — Наталя слабко посміхнулася. — Знаєш, коли я побачила тебе на цвинтарі, коли ти плакала над маминою могилою, я вперше за багато років відчула, що в мене є мета. Не просто існувати — жити. Заради тебе. Заради пам’яті про сестру, яку я так і не впізнала. Заради того, щоб хоч щось хороше виросло з усього цього болю.
Даша мовчала. Рука Наталі була теплою, живою, справжньою. Так схожа на мамину: ті ж довгі пальці, та ж форма нігтів.
— Мені треба поговорити з татом, — сказала вона нарешті. — Треба дізнатися, що він знає насправді. Що приховує.
— Ти впевнена?
— Ні. Але я повинна.
Наталя кивнула.
— Тоді йди. І пам’ятай: що б ти не дізналася, якою б не виявилася правда, я тут. Я нікуди не дінуся. Ти більше не одна.
Додому Даша повернулася до вечора. Сонце сідало, забарвлюючи небо в багряні тони. Вона йшла повільно, не поспішаючи, обдумуючи кожен крок, кожне слово, яке збиралася сказати.
Батько сидів у вітальні. Телевізор працював, але він не дивився на екран — дивився в одну точку, занурений у свої думки. Коли Даша увійшла, він здригнувся.
— Ти повернулася, — сказав він. — Я хвилювався.
— Нам треба поговорити, тату. По-справжньому. Без брехні.
Він подивився на неї довгим поглядом, і щось у його очах змінилося. Наче він давно чекав цього моменту. Боявся його, але чекав.
— Добре, — сказав він тихо. — Сідай.
Даша сіла в крісло навпроти. Поклала на стіл роздруківку фотографії мами із запитом до архіву.
— Звідки це? — голос батька здригнувся.
— Від Наталі. Вона знайшла в інтернеті серед фотографій маминих подруг. Мама шукала інформацію про своє народження. Тату! Шукала задовго до того, як я народилася. Вона знала, що удочерена.
Батько мовчав.
— Тату! Вона знала?…
Коментування закрито.