Наталя дістала з папки ще один аркуш і простягнула Даші.
— Дивися сама.
Це був офіційний бланк лабораторії. Цифри, відсотки, терміни, які Даша не розуміла. Але внизу, в графі висновку, було написано чітко і ясно: «Імовірність спорідненості між зразком А (Наталя Дорохова) і зразком Б (невідоме) — 99,7%. Ступінь спорідненості: тітка-племінниця».
Руки Даші затремтіли. Вона тримала в руках доказ. Науковий, незаперечний доказ того, що ця жінка — її рідна тітка. Сестра її матері.
— Це правда, — прошепотіла вона. — Ви… ви справді її сестра?
— Так, Дашо. Я справді її сестра. Я справді твоя тітка. І тепер ти — єдина сім’я, яка в мене є.
Даша сиділа на дивані, стискаючи в руках результат генетичного тесту. Букви розпливалися перед очима від сліз, від втоми, від усього одразу. 99,7%. Майже абсолютна впевненість. Наталя — її тітка. Мамина сестра. Це більше не історія, не слова, не чиїсь спогади. Це факт, підтверджений наукою.
— Ви сказали, що хочете розповісти мені щось про батька, — промовила вона, не підводячи очей. — У повідомленні написали: «Це стосується твоєї мами і твого батька». Що ви мали на увазі?
Наталя довго мовчала. Даша чула, як за вікном проїжджають машини, як десь у будинку грюкають двері, як цокає годинник на стіні. Звичайні звуки звичайного світу, який продовжував існувати, незважаючи на те, що її власний світ руйнувався на шматки.
— Після того, як я дізналася про смерть Олі, — заговорила Наталя нарешті, — я довго не могла прийти до тями. Кілька місяців просто існувала. Ходила на роботу, поверталася додому, дивилася в стіну. Потім почала збирати все, що могла знайти про її життя. Фотографії з соціальних мереж. Публікації друзів. Некрологи. Я хотіла впізнати її хоча б так: через чужі спогади, через уламки, які залишилися після неї.
— І що ви знайшли?
— Багато. Дізналася, що вона працювала бухгалтером у невеликій фірмі. Що любила готувати — друзі викладали фотографії її пирогів. Що обожнювала читати детективи і дивитися старі фільми. Що була прекрасною матір’ю — це всі писали, всі, хто її знав.
Даша ковтнула клубок у горлі. Так, мама любила детективи. І пироги. І старі чорно-білі фільми, які вони дивилися разом у вихідні, загорнувшись у плед.
— Але потім я знайшла дещо ще, — продовжувала Наталя. — Серед фотографій, які викладали її подруги, була одна. Дивна. Стара, відсканована. На ній твоя мама, зовсім молода, років двадцять. І вона тримає в руках аркуш паперу. Я збільшила зображення, намагалася прочитати, що там написано. І розібрала кілька слів.
Вона встала, підійшла до столу і дістала з папки роздруківку — збільшений фрагмент фотографії. Простягнула Даші.
На знімку була мама. Молода, усміхнена. З короткою стрижкою, яку Даша бачила тільки на старих фотографіях. У руках вона тримала якийсь документ. Зображення було розмитим, але кілька слів можна було розібрати: «Запит… Архів… Відомості про народження…»
— Це запит до архіву, — сказала Наталя тихо. — Твоя мама шукала інформацію про своє народження. Вона знала, Дашо. Або, принаймні, підозрювала.
— Що? Але тато сказав… Твій батько сказав, що мама нічого не пам’ятала. Що бабуся Рая виростила її як рідну, і Оля ніколи не цікавилася минулим.
— Але це неправда. Ця фотографія зроблена приблизно за рік до твого народження, судячи з коментаря подруги, яка її виклала. Отже, твоя мама шукала правду про своє походження ще до того, як завагітніла тобою.
Даша дивилася на фотографію і відчувала, як щось стискається в грудях. Мама шукала. Мама хотіла знати. І хтось її зупинив. Або вона не знайшла нічого і здалася.
— Я не розумію, — прошепотіла вона. — Якщо мама шукала, чому вона не знайшла вас? Чому не дізналася правду?..
Коментування закрито.