— Так. Близько року тому. Я знайшла сторінку твоєї мами в соціальних мережах. Хотіла написати їй безпосередньо. Але там… — Голос Наталі здригнувся. — Там були співчуття. Свічки. «Пам’ятаємо, любимо, сумуємо». Я не одразу зрозуміла. А коли зрозуміла… — Вона замовкла. По щоці скотилася сльоза — одна, за нею інша. — Я запізнилася, — прошепотіла вона. — Знову запізнилася. Все життя шукала її, знайшла, втратила. Знайшла знову — і знову втратила. Назавжди.
Даша дивилася на цю жінку, на своє відображення в кривому дзеркалі часу, і відчувала, як злість, яку вона принесла з собою, повільно відступає. На її місце приходило щось інше. Співчуття? Розуміння? Чи просто втома від усієї цієї історії, від нескінченного ланцюжка брехні та недомовок?
— Чому ви не сказали мені це одразу? — запитала вона. — У кафе. Чому збрехали про «пів року тому»?
— Тому що боялася. — Наталя витерла сльози. — Боялася, що ти не повіриш. Що вирішиш, раз я вже приходила і мене прогнали, значить, зі мною щось не так. Що я небезпечна, ненормальна, переслідую вашу сім’ю. Я хотіла спочатку привернути тебе до себе, показати, що я не ворог, а потім розповісти правду.
— Брехнею?
— Так. — Наталя опустила голову. — Це було нерозумно і неправильно. Я розумію. Але я так довго була одна, Дашо. Так довго. І коли я побачила тебе на цвинтарі — маленьку, самотню, що плаче над могилою матері, я впізнала себе. Себе в 13 років, коли я втратила прийомну матір і дізналася правду про сестру. Я не могла ризикувати. Не могла дозволити тобі відштовхнути мене, як зробив твій батько.
Даша мовчала. У голові крутилися думки — уривчасті, сплутані. Наталя брехала, але її брехня мала пояснення. Батько теж брехав — або, принаймні, представив історію у вигідному для себе світлі. Він сказав, що Наталя просила грошей на операцію. Але Наталя про це не згадала.
— Мій батько сказав, що ви просили грошей, — промовила Даша. — Три роки тому, коли приходили. Сказали, що хворі й вам потрібна дорога операція.
Наталя підняла голову. В її очах спалахнуло здивування, гнів.
— Що він так сказав? Що ви просили велику суму. Казали, що без операції помрете протягом року.
— Це брехня. — Голос Наталі став жорстким. — Абсолютна брехня. Я ні слова не сказала про хворобу. Ні слова про гроші. Я тільки запитала, чи можу поговорити з Ольгою про її матір, про Раїсу Комарову. Твій батько навіть не дослухав. Зачинив двері після перших же слів.
— Але навіщо йому брехати про це?
Наталя встала і підійшла до вікна. Довго дивилася на вулицю, наче збираючись з думками.
— Щоб ти не довіряла мені, — сказала вона нарешті. — Щоб ти думала, що я шахрайка, мисливиця за грошима. Щоб ти трималася від мене подалі.
— Але чому?
— Тому що він боїться, Дашо. Боїться того, що я можу тобі розповісти.
Дівчинка відчула, як по спині пробіг холодок.
— Чого саме?
Наталя обернулася. Її обличчя було серйозним, майже суворим.
— Пам’ятаєш, ти запитала мене в кафе, звідки я взяла зразок ДНК твоєї мами для генетичного тесту? Адже вона вже померла до того моменту.
— Так. Ви не відповіли.
— Зараз відповім.
Наталя повернулася до крісла і сіла.
— Коли я дізналася про смерть Олі, я була розчавлена. Але потім подумала: є спосіб дізнатися напевно, чи була вона моєю сестрою. Генетичний тест. Для нього потрібен біологічний матеріал. У мене не було нічого від Олі. Але я знала, що в неї залишилася донька. Я. Ти. Якщо Оля — моя сестра-близнючка, то ти — моя племінниця. І тест на спорідненість покаже це.
— Але ви не брали у мене ніяких зразків.
— Брала. На цвинтарі, того першого дня, коли гладила тебе по голові. — Наталя опустила очі. — Кілька волосин. Цього достатньо для аналізу.
Даша схопилася.
— Ви… ви взяли моє волосся без дозволу?
— Так. І я розумію, як це звучить. Але я мала знати. Мала переконатися, що не помилилася, що Оля справді моя сестра, що ти — моя рідна кров.
— І що показав тест?
Коментування закрито.