— У сенсі?
— Очі. Мова. Він виглядав так, ніби щось прийняв.
Андрій помовчав.
— Може, просто втомився. Ти іноді надто підозріла.
— Я багато років працюю з людьми. Я знаю, як виглядає втома.
— Марино, не треба перетворювати це на історію.
Я замовкла.
Ми поїхали додому, але я запам’ятала й це.
Потім я обережно поговорила з Оксаною. Без звинувачень, майже мимохідь, як жінка з жінкою.
— Оксано, я не хочу тебе лякати, але минулого разу Роман виглядав дивно. Мені здається, варто звернути увагу.
Вона подивилася на мене так, ніби я сказала щось образливе. У її погляді змішалися роздратування й образа — вираз, який пізніше я навчилася впізнавати одразу.
— Він просто вперше спробував алкоголь, — сказала вона. — Усі підлітки через це проходять. Не треба драматизувати.
Я кивнула.
— Гаразд.
І більше тоді не стала сперечатися.
Але коли Роман наступного разу прийшов із такими самими дивними очима, я знову мовчки відзначила це для себе. Потім ще раз. І ще.
А потім був день народження Лідії Петрівни. Їй виповнилося шістдесят чотири. Зібралися майже всі. Роман привів із собою однокласника. Здається, його звали Кирило.
Тихий, ввічливий хлопець. Зовсім не схожий на звичну компанію Романа. Радше випадковий супутник, ніж близький друг.
Після застілля вони вийшли у двір. За якийсь час я почула метушню, різкий звук, потім раптову тишу.
Приблизно за пів години стало ясно, що сталося. Кирило тримав руку якось неприродно. Оксана ахнула, підбігла, почала дивитися. Зап’ястя виглядало погано.
— Жартома боролися, — сказав Роман спокійно, майже нудьгуючи. Так пояснюють очевидну дрібницю, через яку дорослі чомусь здіймають галас.
Кирила відвезли до травмпункту. Пізніше з’ясувалося: перелом.
Його батьки спочатку приїхали злі. Були розмови, підвищені голоси, звинувачення. Але Лідія Петрівна вміла владнувати неприємності. Усе-таки багато років керівної роботи навчили її говорити з людьми так, щоб вони поступово здавали позиції. Вона поговорила з батьками Кирила, передала гроші на лікування, попросила не роздмухувати ситуацію. Сказала, що хлопці є хлопці, що таке більше не повториться.
Батьки поїхали невдоволені, але офіційно нікуди звертатися не стали.
Коли ввечері я сказала Андрієві, що це вже не схоже на випадковість, він довго мовчав. Потім промовив:
— Ну, вони ж усе оплатили. Начебто розібралися.
— Розібралися? — перепитала я. — Грошима?
Він не відповів одразу. Дивився кудись убік, ніби шукав формулювання, яке влаштує нас обох.
— Марин, не починай.
Я тоді дивилася на чоловіка й не розуміла, як розумна, порядна, чесна людина може не бачити очевидного. Або, що ще гірше, бачити — і відводити очі. Між цими двома речами величезна прірва. Тоді я ще не знала, по який бік цієї прірви стоїть Андрій.
Пізніше зрозуміла.
На той час Єгор почав дивно поводитися перед сімейними зустрічами. Не істерив, не влаштовував скандалів, не просив відкрито нікуди не їхати. Усе було тихіше і тому страшніше. То в нього раптом починав боліти живіт, то з’являлося надто багато уроків, то він просто казав:
— Я сьогодні не хочу.
Я намагалася питати обережно:
— Єгоре, ти чогось мені не розповідаєш?
Він знизував плечима й відводив погляд.
— Усе нормально, мам. Просто не хочеться їхати.
Андрій пояснював це підлітковим віком.
— Їм усім у чотирнадцять хочеться сидіти вдома, а не їздити до бабусі.
Я кивала, але всередині не погоджувалася. Щось не складалося. Єгор не був примхливою дитиною. Він не уникав людей просто так.
Одного вечора я вже лягла в ліжко з книжкою. Андрій спав поруч. У квартирі було тихо, тільки з кімнати сина долинув його приглушений голос. Двері були прочинені, і я почула не всю розмову, а лише кілька фраз.
— Просто нікому не кажи, гаразд?
