— Сказала ж — олів’є! — Володимир стояв на порозі червоний, і від нього несло пінним. — Нормальні дружини готують, а ти де вешталася?
— Я на роботі була, — Марина трималася за одвірок, ноги підкошувалися. — Аврал був, я добу не спала…
— Мені начхати! — він схопив її за плече і розвернув до сходів. — Усі жінки як жінки, а ти — одна назва!
Марина позадкувала на сходовий майданчик. Володимир ступив слідом, очі бігали.
— Володю, почекай, я зараз швидко…
— Забирайся, — він штовхнув її в груди, не сильно, але вона спіткнулася і сіла на сходинки. — Щоб духу твого більше не було.
Двері зачинилися. Клацнув замок, потім ланцюжок. Марина сиділа на холодному бетоні в домашньому халаті і не могла збагнути, що сталося. Щойно вона піднімалася сходами, думала, як добре буде нарешті лягти, і раптом — це.
З-за дверей долинув голос телевізора. Володимир увімкнув «Іронію долі». Вона спустилася на проліт нижче. Ноги гули — вісім годин на ногах, тягала дека з батонами, поки в інших був передсвятковий день.
У під’їзді пахло котами й було холодно. Двері знову відчинилися. Володимир жбурнув униз щось темне. — На, одягнися хоч, позорисько.
Марина підняла куртку — стару, дитячу, ту, що носила у п’ятому класі. Зберігала на антресолях, не знала навіщо. Натягнула поверх халата. Рукави тріщали по швах, не сходилися на грудях.
Сунула руки в кишені — може, там хоч гривня завалялася. Підкладка правої кишені була порвана, і пальці намацали всередині щось пласке. Витягла — маленька книжечка, пожовкла, потерта. Банківська ощадкнижка. На її ім’я….
Коментування закрито.