— Легко!
Тому що хтось повинен захищати наш заклад! — Від кого захищати? — Від голодної людини! Від жебраків і дармоїдів! — Він не жебрак!
Він платить за їжу! — Копійки! — А ти? Чи багато ти платиш за доброту? За співчуття?
За людяність? У зал стрімко увійшла Марина, привернута шумом. — Що тут відбувається? — суворо запитала вона, побачивши розбиту тарілку і плями супу на підлозі. — Пані Марино! — почала Софія.
— Я не витримала цього балагану! — Якого балагану? — Анна третій день годує цього жебрака, а він поводиться як король! — Він поводиться пристойно! — заперечила Анна.
— А ти влаштувала скандал! — Я захищала наш ресторан! — Ти його зганьбила! Марина подивилася на незнайомця, який стояв осторонь з винуватим виглядом. — Пане, що ви можете сказати?
— Нічого, пані, вибачте за турботу, я більше не буду сюди приходити. — Чому? — Не хочу створювати проблем. — Ви не створюєте проблем, їх створюють інші люди! Марина звернулася до персоналу:
— Завтра вранці загальні збори, всім бути. А поки — працювати. Едуарде, принеси нову страву для цього пана. За рахунок закладу! — Пані Марино! — обурилася Софія.
— Мовчати! — гримнула власниця. — Ще одне слово, і ти звільнена на місці! Софія замовкла, але її очі палали ненавистю. Вона розуміла: завтра на неї чекає серйозна розмова.
Але була впевнена у своїй правоті. А Анна провела залишок дня в тривозі, розуміючи, що завтра вирішиться її доля в ресторані. Ранкові збори були призначені на 9 годину, за годину до відкриття ресторану. У залі зібралися всі співробітники — офіціанти, кухарі, адміністратори, прибиральники. Атмосфера була напруженою.
Марина сиділа за головним столом, поруч із нею було ще одне вільне крісло. — Колеги! — почала Марина. — Вчора в нашому ресторані стався інцидент, який потребує розбору. Софія сиділа прямо, з гордо піднятою головою.
Вона була готова захищати свою позицію. — Софіє, викладіть вашу версію подій, — запропонувала власниця. — Пані Марино! — почала офіціантка. — Три дні поспіль до нашого ресторану приходив волоцюга.
Анна годувала його практично безкоштовно, порушуючи всі правила закладу. Я вважаю, що це неприпустимо. Ми елітний ресторан, а не благодійна їдальня. Наші клієнти платять за атмосферу і сервіс, а не за те, щоб бачити за сусіднім столиком жебрака. — Зрозуміло.
Анно, ваша версія. — Пані Марино, — відповіла Анна. — До нашого ресторану приходила голодна людина. Він ввічливо просив їжу і платив скільки міг. Я вважала своїм обов’язком його нагодувати.
Навіть якщо це суперечить правилам, людяність вища за правила. — Цікава позиція, — зауважила Марина. — А що думають інші? — Я підтримую Анну, — сказав Едуард. — Не можна відмовляти голодній людині в їжі.
— А я вважаю, що Софія права, — висловилася адміністратор Катерина. — У нас репутація закладу. Думки розділилися приблизно порівну. Одні підтримували людяність Анни, інші — принциповість Софії. — Ну що ж, — сказала Марина.
— Давайте вислухаємо думку ще однієї людини. Вона встала і пішла до вхідних дверей. — Пані Марино! — здивувалася Софія. — Кого ще ви хочете вислухати?
Коментування закрито.