Олексій не міг зрозуміти.
Може, вважав, що таємниця сповіді важливіша за людські життя. Може, хотів мати важіль тиску на брата. Може, був співучасником. А племінник Ігор, нинішній начальник поліції, покривав обох. Закривав справи про зниклих.
Списував усе на «поїхала у велике місто». Скільки разів за свою кар’єру він ховав розслідування, які могли привести до його родини? Справу Марини вів він. Лейтенант Ігор Громов. 27-річний хлопчисько, який тільки-тільки почав кар’єру.
І він нічого не знайшов. Звичайно, не знайшов. Він і не шукав. Близько 7 ранку Олексій прийняв душ, випив три чашки міцної кави і вийшов із дому. Йому потрібно було поговорити з людьми, дізнатися більше, знайти докази.
Але куди йти? У поліцію? Безглуздо. Там усе під контролем Громова. В обласне управління? Вчорашня слідча здалася йому чесною, але що вона може зробити проти системи?
Громови — шановані люди, з грошима і зв’язками. Їхнє слово проти слова якогось роботяги. Потрібні були союзники. Насамперед Олексій поїхав до Віри Павлівни, тієї самої сусідки, яка приходила на похорон його матері. Старенькій було вже за 80, але вона була ще міцною і, головне, пам’ятала все і всіх.
Віра Павлівна відкрила двері і кілька секунд вдивлялася в його обличчя. — Альошенько! Морозов! Господи, скільки років! — Здрастуйте, Віро Павлівно. Можна увійти?
Вона заметушилася, повела його на кухню, поставила чайник. Олексій озирнувся. Все та ж обстановка, що і 20 років тому. Ті ж фіранки, той самий буфет із кришталевими чарками, ті ж фотографії на стінах. — Ти надовго в місто? — запитала Віра Павлівна, розливаючи чай.
— Живу тут уже рік з гаком. Працюю. — А я й не знала, чого ж не заходив? — Не хотів згадувати. Він помовчав.
— Віро Павлівно, ви чули, що знайшли на горищі церкви? Старенька зблідла. — Чула. Все місто тільки про це і говорить. Жах якийсь.
Сумки, документи. Люди шепочуться, що це речі зниклих дівчат. — Там були сережки Марини. Чашка в руках Віри Павлівни здригнулася. — Марини? Твоєї сестри?
— Так. Я їх сам упізнав. Сам колись дарував. Старенька перехрестилася. — Світла пам’ять! Я завжди знала, що вона не поїхала.
Не така була дівчинка, щоб матір кинути. Її життя позбавили, так? — Схоже на те. — Господи, Господи! — Віра Павлівна витерла очі краєм фартуха. — Надія бідна все чекала на неї.
До останнього дня чекала. Може, воно й на краще, що не дожила до цього. Олексій мовчки кивнув. Потім запитав: — Віро Павлівно, ви давно живете у Верхньореченську? — Все життя, Альошенько. Тут народилася, тут і залишуся.
— Значить, пам’ятаєте всіх. Скажіть, за ці роки в місті багато дівчат зникало? Старенька задумалася. — Було діло. Ні-ні, та й зникне хтось.
Але знаєш, як це зазвичай пояснювали? Поїхала, мовляв, до Києва за довгим рублем або до чоловіка подалася. Молодь, вона така. Зірветься і шукай вітра в полі. — А ви вірили в це?
— Іноді вірила, іноді ні. Ось, наприклад, Танька Кузнєцова. Пам’ятаєш таку? Ні, ти маленький був. Вона на початку дев’яностих зникла. Казали, до Львова поїхала до подруги.
Але я її матір знала, Клаву. Та до смерті не вірила, що донька ось так взяла і поїхала. Казала, Тетянка б зателефонувала, звістку прислала. А тут як відрізало. Тетяна Кузнєцова. Олексій згадав. Це ім’я було в одному з паспортів.
— А хто ще зникав? Ви пам’ятаєте?
