— Таємниця сповіді. Священний обов’язок.
Він не міг нікому розповісти. Це суперечить усім церковним канонам. Але він знайшов компроміс. — Який компроміс? — Після кожної сповіді батько приносив йому речі жертви. Сумку, документи, прикраси.
Отець Василій називав це «речовими гріхами». Він вірив, що, зберігаючи їх на освяченій землі, він якимось чином полегшує долю загиблих. Молився за їхні душі. Служив панахиди, без імен. Олексій слухав, не вірячи власним вухам. Це було божевілля.
Два брати: один чинив зло, а інший священник, який покривав його в ім’я якихось дивних релігійних переконань. — А сліди? — запитав він. — Як він позбувався їх? — За допомогою обладнання. Батько кремував усе разом з офіційними небіжчиками. Дві-три процедури на день.
Хто буде рахувати? Попіл висипав у загальну яму на кладовищі. Жодних слідів. Тепер Олексій зрозумів, чому Громови були такі невразливі. Похоронний бізнес — ідеальне прикриття для таких справ. Доступ до обладнання, до процесів, до кладовища.
Жодних зайвих запитань. Жодних доказів. — Ви знали все це вісім років, — сказав він. — Вісім років. І мовчали. — Так. Після 2015-го були ще жертви, — Громов кивнув.
— Дві. Анна Сорокіна у 2017-му та Юлія Воронцова у 2019-му. Юлія Воронцова — донька обласного прокурора. Олексій згадав. Слідча Козлова згадувала, що одна з жертв була пов’язана з прокуратурою. — Ви розумієте, що ви співучасник? — запитав він.
— Ви знали і мовчали. Дві жінки загинули після того, як ви дізналися правду. Їхні долі на вашій совісті. — Думаєте, я не знаю? — Голос Громова здригнувся. — Думаєте, я сплю ночами?
Щоразу, коли зникала чергова дівчина, я сподівався: це не він. Це хтось інший. А потім знаходив новий запис у щоденнику і… — Він ударив кулаком по керму. — Я боягуз. Розумієте? Жалюгідний боягуз.
Я боявся втратити все. Кар’єру, сім’ю, становище. Боявся ганьби. Боявся, що мати дізнається. Вона померла у 2018-му, так і не дізнавшись. Може, це на краще?
— Чому ви розповідаєте мені це зараз? — запитав Олексій. — Тому що все скінчено. Ви знайшли мішки. Слідство розкопає правду. Рано чи пізно.
Козлова хороший слідчий. Вона не відступить. І батько прокурора… Він три роки тисне на всіх, вимагає знайти доньку. Тепер, коли її речі знайшли… — Громов похитав головою.
— Мій батько — пропаща людина. 81 рік, але голова ясна. Він уже зрозумів, що це кінець. Вчора дзвонив мені, просив допомогти. Казав, що потрібно позбутися якихось ще слідів. Я відмовив.
— І що тепер? — Я буду давати свідчення. Розповім усе, що знаю. Про щоденник, про дядька, про мішки. Нехай судять мене як співучасника. Я це заслужив.
Але батько має відповісти за все. Олексій дивився на нього з недовірою. — Чому я повинен вам вірити? Може, це пастка? Може, ви хочете дізнатися, що я знаю, і потім… — Потім що? Усунути вас? — Громов гірко засміявся.
— Я не злочинець, Морозов. Я боягуз і негідник, але не це. І потім, який сенс? Козлова вже знає про сережки вашої сестри. Свідок, яку ви знайшли, дасть свідчення. Ваша папка з матеріалами — я бачив, як ви її несли від редакції — ляже на стіл слідчому.
Все вже в русі. Зупинити це неможливо. — Він повернувся до Олексія. — Я розповідаю вам це не тому, що хочу вибілити себе. Я хочу, щоб ви знали правду. Всю правду.
Про те, що сталося з вашою сестрою. Ви заслуговуєте на це. — І що сталося з нею? Громов помовчав. — У щоденнику батька Марина була одинадцятим записом. Він познайомився з нею за кілька місяців до зникнення.
Випадково. На заправці. Розговорилися. Вона розповіла, що хоче стати акторкою. Він сказав, що знає людей у столиці. Може допомогти з контактами.
Олексій заплющив очі. Марина завжди була довірливою. Занадто довірливою. — Того дня він зателефонував їй на роботу, — продовжував Громов. — Сказав, що їде до Києва у справах і може захопити її. Нібито там буде кастинг для якогось серіалу.
Вона відпросилася, вийшла, сіла до нього в машину. А потім… Потім він відвіз її за місто. Там усе і сталося…
