На її день народження він подарував вирізану вручну з дерева фігурку кота, кривувату, незграбну, з одним вухом більшим за інше.
— Це моя перша спроба, — зізнався він. — Ти не можеш це купити, бо воно безцінне у своїй потворності.
Сніжана поставила фігурку на камінну полицю поруч із дорогими статуетками та антикварними вазами. Це була найцінніша річ у кімнаті.
Перелом стався, коли у Федора Григоровича стався інфаркт, легкий, але достатній, щоб Сніжана металася коридором обласної лікарні, не знаючи, куди подіти руки й думки. Вона намагалася відіслати Віталія додому.
— Це буде довга ніч. Іди, тобі завтра на роботу.
— Замовкни, Сніжано, — відповів він спокійно, накинув на неї свою куртку, приніс жахливу каву з автомата і тримав за руку 12 годин поспіль, не дивлячись у телефон, не скаржачись, не засинаючи.
Пізніше, проводжаючи його до машини на світанку, коли лікарі сказали, що батько поза небезпекою, Сніжана запитала:
— Чому ти такий добрий до мене, я складна, недовірлива, зіпсований товар.
Віталій зупинився посеред лікарняної парковки і повернувся до неї.
— Ти не зіпсований товар, ти вціліла. Я кохаю тебе, не спадкоємицю, не директора. Я хочу жінку, яка ховається під ліжком, щоб розіграти чоловіка, бо в неї грайливе серце.
Сніжана завмерла. Вона ніколи не розповідала йому історію про ліжко.
— Ти розмовляєш уві сні, — посміхнувся він. — Щось про пил і свекруху.
Через два роки він зробив пропозицію, у вівторок увечері, поки вони разом готували вечерю на кухні її квартири.
— Виходь за мене. Я вже підписав шлюбний договір, Уляна його бачила. Він говорить, що я йду з тим, з чим прийшов, своїми інструментами та своєю впертістю. Мені потрібна тільки ти.
Сніжана дивилася на нього довго, шукаючи брехню, прихований мотив, друге дно. Не знайшла нічого, крім любові.
— Так, — сказала вона. — Але залиш собі дерев’яного кота.
Минуло п’ять років. Сніжана, тепер генеральний директор холдингу (батько мирно помер уві сні роком раніше, так і не дізнавшись про хворобу, яка забрала його за три місяці), стояла біля вікна свого кабінету, коли секретар повідомила, що внизу якась жінка вимагає зустрічі і сперечається з охороною.
Сніжана спустилася і побачила біля прохідної виснажену, згорблену жінку в потертому пальті, яку не відразу впізнала. Лариса Аркадіївна працювала тепер прибиральницею, Сніжана знала це зі звітів детектива, якого тримала про всяк випадок, і виглядала на 20 років старшою за свій вік.
— Мені потрібна твоя допомога, — сказала колишня свекруха. І в її голосі не було колишньої зарозумілості, тільки відчай. — Женя, мій онук, син Вадима й Ангеліни, у нього лейкемія. Ангеліна кинула дитину два роки тому, поїхала з якимось далекобійником. Вадим все ще в колонії. У мене немає грошей на лікування.
Сніжана дивилася на жінку, яка колись називала її селючкою і пихатою пустушкою, яка планувала вкрасти її будинок і зруйнувати її життя. Вона думала про свою доньку Анну, здорову, що спала вдома під наглядом няні. Про матір, яка померла від раку і розбитого серця, але ніколи не втрачала доброти навіть до тих, хто її зрадив.
— Я не дам тобі грошей, — вимовила Сніжана. — Я тобі не довіряю і ніколи не довірятиму. Але назви мені лікарню. Я оплачу лікування безпосередньо, анонімно, через благодійний фонд холдингу.
Лариса Аркадіївна впала на коліна, прямо на мармуровій підлозі вестибюля, і охоронці смикнулися було допомогти їй встати, але Сніжана зупинила їх жестом. Вона не відчувала тріумфу, тільки дивний спокій. Вона не пробачила, але й не дозволила темряві перетворити себе на чудовисько.
Через місяць прийшов лист з колонії, Вадим просив про зустріч, обіцяючи розповісти, чому Сніжана не могла завагітніти під час їхнього знайомства. Вона довго дивилася на конверт, перш ніж зважитися…
Коментування закрито.