Вони пішли пити каву до найближчої кав’ярні, маленької, із запітнілими вікнами та потертими стільцями, де він замовив найдешевший американо, а вона такий самий, хоча картка в потаємній кишені дозволяла купити весь цей заклад цілком.
— Знаєш, — сказав він, помішуючи цукор, — мені все одно, буду я колись багатим чи ні. Хочу нормального життя. Недільні сніданки, собаку якогось кудлатого, людину, з якою можна просто помовчати ввечері на дивані, і щоб не було ніяково від тиші.
Це був пароль. Код доступу до серця, яке так довго тримало оборону, не підпускаючи нікого близько.
Два роки Вадим проходив її негласні тести, не припускаючись жодної помилки, жодного промаху. Ніколи не просив грошей, навіть коли в нього, за його словами, ламалася машина або закінчувалася зарплата. Дарував польові квіти, куплені у бабусь, волошки, ромашки, якісь прості трави. Пояснював, що не може дозволити собі троянди, але вважає ці красивішими й чеснішими.
Вирізав купони разом з нею, і це не виглядало принизливим чи показним. — Дивись, на гречку знижка 20 відсотків, — казав він серйозно, простягаючи газетну вирізку. — Ти ненормальний, — сміялася вона. — Я економний, це різні речі.
Коли її машина зламалася, він цілий тиждень робив сорокахвилинний гак щоранку, прокидаючись о 5:30, щоб відвезти її на роботу вчасно. — Ти божевільний, — казала вона, — це ж бензин, твій час. — Час, проведений з тобою, не вважається витраченим, — відповідав він так щиро, що вона танула.
Сніжана познайомила його з батьком, і той майстерно зіграв роль пенсіонера-виконроба, який нібито приїхав із санаторію в Трускавці, у старому піджаку та з мовою, навмисне пересипаною суржиком. Після вечері в дешевому кафе на околиці, куди Сніжана спеціально повела їх обох, Федір Григорович відкликав доньку вбік.
— Хороший хлопець, — сказав він неголосно, щоб Вадим не почув, — але м’який. Занадто слухає свою матір.
— Тату, повага до батьків — це чеснота.
— Повага і підпорядкування — різні речі, доню.
Вона відмахнулася, списавши це на одвічну батьківську підозрілість. Тоді це здавалося причіпкою, не більше.
Мати Вадима, Лариса Аркадіївна, жила в тісній «двушці» у спальному районі Києва, заставленій кришталевими вазами та сервізами, пожовклими фотографіями в рамках і в’язаними серветками на кожній горизонтальній поверхні. При першій зустрічі вона оглянула Сніжану з ніг до голови, повільно й оцінювально, так, як оглядають пляму на оббивці нового дивана — з гидливою здивованістю.
— Вадик у мене особливий, — сказала вона замість привітання, не запропонувавши гості ні чаю, ні місця за столом. — Він заслуговує на краще. Скажи, офіс-менеджер — це ж, по суті, секретарка? Правильно я розумію? Скільки там платять?
— Вистачає, — відповіла Сніжана, ховаючи посмішку за маскою скромності.
«Вистачає на що? На колготки?» — читалося в очах майбутньої свекрухи. «Якби ти знала, — подумала Сніжана тоді з таємною радістю. — Якби ти тільки знала». І уявила, як після весілля відкриє правду, як обличчя свекрухи витягнеться від подиву, як зневага миттєво зміниться на підлабузництво. Наївна мрія людини, яка ще вірила у справедливість.
Підготовка до весілля перетворилася на нескінченну низку маніпуляцій, одна витонченіша за іншу. Лариса Аркадіївна наполягала на величезному списку гостей — 120 осіб, половину з яких Сніжана ніколи не бачила, пояснюючи це необхідністю підтримати «імідж сім’ї». Вона постійно поривалася оплатити то квіти, то музикантів, то прикраси зали, але щоразу її картка не проходила. Гаманець залишався вдома, а гроші застрягали на переказі між банками.
— Яка прикрість! — зітхала Лариса Аркадіївна, кусаючи губи і демонстративно риючись у сумочці. — Мабуть, знову помилка в системі.
— Нічого, я заплачу, — казала Сніжана, дістаючи з потаємного відділення картку безліміту.
— Вадику, яка в тебе розуміюча наречена!…
Коментування закрито.