Він часто й абсолютно безкорисливо допомагав самотнім пенсіонерам наколоти дров, скопати грядки або полагодити зірвані негодою дахи. Крім того, він із величезним задоволенням збирав у себе у дворі місцевих хлопчаків і вчив їх безпечно працювати з ручними інструментами.
З приходом першої довгоочікуваної весни у статусі повноправного домовласника, він перекопав занедбану землю і розбив великий, рівний город. З величезною любов’ю і нехованою надією на майбутнє Дмитро посадив кілька молодих фруктових дерев: яблуні, вишні та груші. Спекотного літа працьовитий господар красиво пофарбував дерев’яний фасад свого оновленого житла в приємний небесно-блакитний колір. Золотою осінню він благополучно добудував невелику відкриту веранду, де можна було вечорами сидіти з гарячою чашкою трав’яного чаю.
Його доглянутий будинок із часом перетворився на справжній, відчутний символ світлої надії для всіх місцевих жителів. Сусіди часто з теплою посмішкою вказували на ділянку Дмитра, обговорюючи між собою, які чудеса можна створити працьовитими руками. Через два роки в їхню тиху Соснівку несподівано приїхала відома телевізійна група центрального каналу для зйомок великого документального сюжету. Дізнавшись від місцевих дивовижну історію хлопця, який купив руїни за п’ять доларів, столичні журналісти відразу захотіли взяти у нього інтерв’ю.
Коли кореспондентка захоплено запитала його на камеру, як саме йому вдалося здійснити подібне архітектурне диво наодинці, він відповів дуже мудро. Він спокійно промовив, що коли людині зовсім нічого втрачати в цьому житті, вона раптово знаходить неймовірну силу творення. Коли дощ ллє прямо на тебе, ти готовий звести дах буквально голими руками, зовсім не шкодуючи власних сил і особистого часу. А коли чужі люди щиро простягають тобі тарілку супу, ти ясно розумієш, що у світі ще залишилася справжня людська доброта.
Невдовзі ця неймовірно зворушлива історія вийшла у прайм-тайм і миттєво облетіла всю Україну, сильно зворушивши серця сотень тисяч глядачів. Йому на поштове відділення села почали масово приходити паперові листи від людей, які опинилися у схожих безвихідних, важких ситуаціях. Дмитрові виливали душу ті, хто раптово опинився на холодній вулиці, і ті, хто майже втратив останню надію на світле майбутнє. Незважаючи на сильну втому після роботи, хлопець щовечора намагався знаходити час відповідати кожному відправнику тепло й особисто.
Він щедро ділився своїм гірким досвідом виживання, давав практичні поради з будівництва та надавав зломленим людям потужну моральну підтримку. Кілька молодих хлопців, сильно надихнувшись його особистим прикладом, навіть приїхали до нього в Соснівку з рюкзаками, смиренно просячи життєвої поради. Добрий хлопець дієво допоміг їм знайти інші порожні будинки в окрузі, щоб вони теж могли почати життя з чистого аркуша. Але найважливіша, найемоційніша подія в його власній долі сталася рівно через три роки після тієї історичної покупки.
Того сонячного літнього дня Дмитро абсолютно спокійно працював у своєму зеленому городі, коли раптово почув шум автомобільного мотора. До його акуратної білої хвіртки плавно під’їхав автомобіль, з якого повільно, немов несучи невидимий вантаж, вийшла жінка середніх років. Вона довго і вкрай нерішуче стояла біля невисокого штахетника, відчайдушно збираючись із думками і не наважуючись увійти в чужий двір. Дмитро відклав садовий інвентар, придивився до нехайної гості й буквально завмер на місці: прямо перед ним стояла його рідна мати.
Вони напружено мовчали досить довгий час, просто стоячи по різні боки паркану і не відриваючи почервонілих очей одне від одного. Нарешті мати першою порушила цю паралізуючу тишу двору і заговорила тихим голосом, що сильно тремтів від внутрішнього хвилювання. Вона чесно зізналася, що випадково побачила документальний сюжет по телевізору, не спала кілька ночей і спеціально приїхала здалеку. Жінка сказала, що виконала цей довгий шлях лише для того, щоб щиро попросити у нього вибачення за своє жахливе минуле.
Мати, зриваючись на ридання, відчайдушно благала пробачити їй за те, що тієї страшної листопадової ночі вона виявилася слабкою. По її втомленому обличчю беззупинно текли гіркі сльози щирого каяття за всі ці довгі, безповоротно втрачені в розлуці роки. Вона тихо прошепотіла, що зовсім не чекає на швидке прощення, оскільки прекрасно розуміє непрощенність своєї материнської зради. Але їй було життєво необхідно, щоб дорослий син обов’язково знав правду: увесь цей час вона щодня згадувала про нього з глибоким болем.
Дмитро не відриваючись дивився на жінку, що стояла перед ним, ридаючу, зломлену життям, поки в його грудях люто боролися суперечливі почуття. Там усе ще пульсував пекучий біль минулих років виживання на морозі, але крізь нього народжувалося тихе, по-справжньому доросле розуміння. Вдивляючись у її повні болю очі, він раптом дуже ясно побачив, що всі ці роки вона теж нестерпно страждала у своїй власній в’язниці. Юнак остаточно усвідомив, що тримати цю чорну, руйнівну образу глибоко всередині себе більше не має абсолютно жодного сенсу…
Коментування закрито.